Розділ 5 Ракшас

Розділ 5

Озеро Ракшас

— Мінду!

— Че ші пей джінджі да!

— Мейо нюхаі!

Нівея здивовано заблимала очима, коли зрозуміла, що випірнула зовсім не там, де планувала. Навкруги усе було чужим. Величезне неспокійне озеро, помережане кам’яним узбережжям, далекі снігові шапки на піках гір і три чужинки, які щось вигукують незрозумілою мовою. Нії холодно. Дуже холодно. Вона в самій коротенькій маєчці і трусиках на пронизливому вітрі, що пробирає до кісток.

— Ні бунен зей челі йойо! — рвучко випльовує дивна постать. Жінка, чи чоловік? Звідси не розбереш. Довгий коричневий халат-пальто з ієрогліфічним принтом, фартух поверх пальта, схожий на половичок під дверима. На голові тепла хустка, що, наче бандана, захищає лице від вітру. Поверх хустки старомодна синьо-червона бейсболка. Загальний вигляд на трієчку. Так само виглядає з кукурудзи опудало на городі. Усе-таки жінка. Якби не яскраве намисто, то Нівея б подумала, що до неї озивається бабайка. Якось так в дитинстві її і уявляла.

— Ні бунен зей челі йойо! — торохкотить бабайка і додає: — Чон шен хеі шенсі! — і ще дві її копії згідно кивають головами. Одна в зеленому мішкуватому халаті, а інша у чистокоричневому.

Нівея повільно виходить з темної води озера і починає ловити дрижаки:

 — Мамо моя рідна, який тут дубак, аж бабайки з’явилися. Може, я щось пропустила і Котельву перенесли у Середню Азію? Ну, таточку, начувайся, я ще з тобою поквитаюся за такі вибрики. Тільки спочатку у бабайки балахон випрохаю, щоб зігрітися. Не розумію, що ви мені кажете, жіночко, але пальтишко, у вас, напевне, тепле. Може, поділитеся зі мною? Змерзла, як куряче філе у морозильнику.

Жіночки щось заджеркотали поміж собою і замахали на дівчину руками, викрикуючи: 

— Шоуху ціньчан! 

— Сяова е лінь!

 Точно місцеві режисери шоу знімають, а її розводять, як лохушку. Збили з панталику гірськими декораціями, а Нівея й повелася, наче остання дурепа.

 — Це передача «Прихована камера?» Харе прикалуватися, я вас розкусила. Гарні актриски ваші три Анфіски. Тільки мені від того тепліше не стало. Дайте швидше у щось загорнутись, Богом вас прошу, а то вмру від холоду.

— Нічого вони вам не дадуть, красунечко, бо бояться. — від джипу відділився статечний парубок у сірій похідній панамці і чорних сонцезахисних окулярах. Почекайте, зараз дістану тілогрійку із наплічника.

— Може, у тебе ще штані є і сорочка, як сокирка під лавкою? — криво посміхнулася Нія. Від холоду так щелепу звело, що ледве ворухнула язиком.

—  Для вас у мене все є. А де ваші речі? Не голою ж ви на Кайлас зібралися? Негоже такій красуні голяка по Тібету розгулювати.

— Куди-куди? На Кайлас? — округлила очі Нівея. Це що, жарт такий? Мені не смішно.

— А я не жартую. — хлопець допоміг Нії влізти у позичений одяг і застібнув змійку на ширінці штаней, ніби ненароком ковзнувши пальцями по трусиках. Потім довго вовтузив  змійку на тілогрійці, прицьмакуючи:

— М-м-м. Які апетитні гірки. Я б із задоволенням полазив по їх видатних схилах.

 — Твоє щастя, що у мене пальці не слухаються, а то зараз мої кігтики полазили б по твоїй грайливій пиці. — гнівно кинула Нія. — Хто ти такий, щоб мене лапати?

— Я – Матвій. До ваших послуг, леді-льодяник. Панчохи хоч дозволите одягти, ніжки он як посиніли. Якщо вам неприємно, обіцяю, що не буду захоплюватися їхньою красою. Можна дізнатися ваше ім’я, таємнича незнайомко?

— Мене звуть Нівея, коротко Нія. І давай на ти, якщо вже встиг полапати.

— Дуже приємно познайомитися, Ніє. Може, вип’ємо за зустріч?

Матвій дістав із наплічника маленький металевий термос, відкрутив і налив запашну рідину у кришечку. Нівея відпила ковток, і скривилася:

— Що це за бридота?

— Це не бридота, а тібетський чай, збитий з маслом яка і сіллю. У місцевому монастирі випросив. Чусуйма називається. Дуже корисний і смачний, як на мене. Невже не куштувала, Нівеє?

— А коли я встигла? Може, у тебе вода є, спасителю?

— На жаль, закінчилася. Зараз піду у гіда попитаю. Якщо зачекаєш хвилинку і нікуди не зникнеш, я принесу.

Поки Матвій ходив за водою, Нівея раз-по-раз стикалася очима з бабайками, які про щось гелготали між собою, буравлячи її поглядами.

— Ну, це вже занадто. — тихо говорила Нія до себе. — Любий татусь не поскупився, одразу ва-банк пішов, до Тибету закинув. А чому не в Непал, наприклад, чи в Усурійську тайгу? Мене там одразу ж тигри б з’їли і не треба було б Іванові нічого пояснювати. А, може, на Дракониху перетворитися і самій поїсти отих бабаючок? Он, які косяки кидають, наче чорта побачили.

— А вони й побачили. Вибач, що підслухав, як ти сама з собою розмовляєш. — не зчулася, як ззаду підкрався Матвій. 

— А, це ти? Води приніс? Дякую. — Нівея пожадливо відпила кілька ковтків і зауважила:

— Приємно, що навіть у Тибеті земляка зустріла.

— Ти не уявляєш, Ніє, а мені як приємно. Подвійна насолода. Віриш? — посміхнувся Матвій, відсьорбуючи часуйму. — Чому ти попервах на мене з кулаками накинулася, не розумію.

— А що тут розуміти. Зазвичай, коли я знайомлюсь з хлопцем, все відбувається навпаки.

— Тобто?

 — Тобто те, що спочатку хлопець бачить мене в одязі, а вже трохи згодом – без нього.

— Не переймайся. У тебе дуже гарне тіло і почуттям гумору ти, схоже, не обділена.

— Ще б пак. Тільки гуморесками і займаюсь. 

— Що, серйозно? 

— Звичайно, ні. Я що, на писаку схожа.

— А чим тоді, якщо не секрет?

— Не секрет. Усім потроху. Зараз у школі механіком підробляю, годинники учням накручую. 

— Знову жартуєш? З тобою не засумуєш. Ти мені подобаєшся, Ніє. Чимдалі, тим більше. 

— Це я помітила. А скажи мені, Матвію, що то за бабайки? Таке враження, що якби могли, відправили б мене на кострище, наче останню відьму.

— А є за віщо? — Матвій порився у наплічнику і дістав плитку шоколаду. — Їсти хочеш? У мене є солоденьке.