Шахи колись були не її забавою. Вважала складними. Занадто раціональними. Чоловічими та й годі.
Настав час, коли довелось пізнавати і їх, бо поруч було багато ось тих, хто якраз такий: раціональний та чоловічий.
Спершу просто дурня валяла: ходила навмання, спонтанно та без усвідомлення серйозності забави. З часом тре було вже вмикатись, бо стидоба так ганьбитись перед своїми найкращими раціональними та чоловічими. Слід було занурюватись глибше в техніку стратегічних ходів. Хоч й вони зовсім не складались в стратегію. Максимум три тактичні кроки: ось така стратегія. Далі мозок не хтів паритись.
З часом прийшло розуміння, що шахові партії грає в буденному житті. Суперника не бачила та й не бачить. Не могла оцінити його міміки й жестів. Хоча що оцінювати? Раціональне й чоловіче не так вже й продукує ось ті жести та міміку в більшості випадків, а голос монотонно бубонить «бу-бу-бу» без сміху чи сліз. Просто «бу-бу-бу». Фу-фу-фу якесь, як на неї…
Максимум три тактичні кроки. Далі мозок й в буденному житі не міг ніц вигадати та вирахувати.
…Ходила конем. Вірніше, повзала.
…Була пішаком.
…Крутилась поруч свого короля.
…Офіцерам дякувала за вдалі комбінації.
…Деколи втрачала туру, деколи дві.
…Королевою злітала з поля.
…Чекала, коли черговий пішак допреться до місця її перевтілення в нову королеву.
… Оновленою величною кралею товкла всіх діагоналлю та в усіх можливих керунках прямою.
Тільки з часом зрозуміла, що ніколи не прорахує у своїх буденних партіях суперника по грі. Й зовсім то був не суперник.
Вчитель. Найкрутіший вчитель. Наймогутніший вчитель. Й в нього своя стратегія. Й тут зовсім неясно, хто ти в його грі: королева чи пішак, офіцер чи тура, кінь чи лінивий однокроковий король.
Неважливо тепер виграти. Важливо тепер отримувати задоволення від забави. Навіть такої раціональної, чоловічої та стратегічно-тактично-хаотично-деструктивно-шахоматної.