Розділ 34

Як я і передбачала головним завданням на цьому тижні для мене було протриматися та не зламатися психологічно. За вихідні моє фото напевно розлетілося по більшості студентів, адже я часто відчувала дивні погляди на своєму тілі та обличчі, коли йшла по коридорах університету, сидячи на парі та навіть йдучи в універ чи з універу. Прийшлося навіть перестати ходити в університетську їдальню, щоб зайвий раз не привертати увагу цікавих.

Таке враження, що вони всюди впізнавали мене та тицяли пальцем розмовляючи за спиною в мене. Більшість з них робили це мовчки, але були й такі, які не втримувалися від коментарів і я отримувала вульгарні та двозначні натяки в мій бік. Кожного разу, коли я отримувала такі слова, то на очі відразу накочувалися сльози та хотілося кинути все, розвернутися та поїхати до батьків. Але згадуючи про те, що таким чином я розчарую батьків своїм вчинком та поставлю хрест на своїй мрії добитися хоч чогось вартого в цьому житті, стискала кулаки та мовчки йшла далі. 

Як я і надіялася, що в моїй групі буде менше кпинів, так і збулося. Не можна сказати, що на мене не дивилися підозріло або не тицяли пальцем, але хоча б ніхто відверто не говорив прикрих слів. І на цьому дякую.

Також сильно на цьому тижні допомагала мені Настя, яка морально підтримувала мене та говорила, що я сильна і справлюся з цим всім. Ми почали виходити з нею гуляти в місто після пар і таким чином я ховалася від очей цікавих, а дівчина нарешті виходила з кокона в якому вона перебувала більш ніж пів року та мала людину, з якою вона могла поділитися самим відвертим. В потрібний момент ми змогли помиритися з нею і змогли відверто допомогти одна одній в цей скрутний для обох період життя. А справжні друзі якраз і пізнаюся в біді, а не тоді коли все добре і весело.

За цілий тиждень так і не з'явилася Лена. Настя сказала, що її також не було на парах, адже вони разом навчалися, і це було дивним. Як розказувала дівчина, що хоч ця курка і не була відмінницею в навчанні але на такий довгий термін ніколи не зникала. Хоч ми були не проти не бачити її ще досить довго, але все ж таки сказали в деканаті про цей факт. Ми все ж таки люди як-не-як. Хто знає, що могло статися з нею.

Невблаганно наближався день посвяти і я нервувала все більше і більше. По-перше, розуміла, що отримаю свою порцію не приємної уваги збоку студентів, ну, а по-друге, якщо Настя мала рацію, що там будуть всякі круті шишки, то я розуміла, що "містер нахаба" теж там буде. В перших рядах. Щоб його.

Як же не хотілося бачити його пику ще раз. Не після того, як він безцеремонно вигнав з кабінету та поводився зі мною, як з незрозуміло ким. І не після того, як я відчула дивні емоції в його присутності. І це лякало ще більше...

**
І ось цей судний день настав.

Щоб хоч якось зменшити увагу зі сторони, я вдягнула чорний комбінезон, який прикривав все що можна було. На ноги одягнула звичайні кросівки. Ще не вистачало паранджу зверху на голову одягнути, щоб взагалі ніхто не впізнав мене. Я була б до речі й не проти. Але після цього випадку мене могли б порахувати ще й трохи божевільною. А мені слави й так вистачає. Сповна навіть. Можу комусь відсипати. Потрібно комусь?

Ця вся вистава відбувалася на подвір'ї університету, і я скористалася цим, щоб одягнути ще й курточку зверху. Все ж таки осінь на дворі, ставало вже прохолодно. Але звичайно, це не плащ-невидимка і тому все ж таки поки я йшла на своє місце в шерензі та стояла до початку промови, відчула та почула купу приємностей. Я очікувала такої реакції. За тиждень явно ніхто не забуде всього цього. Але було прикро розуміти, які ж люди все-таки підлі. Вони готові були заклювати кожного. Кожного хто допустив помилку. Або кого очорнили інші. А якщо це відбувалося ще й за підтримки інших, то й поготів. 

Далі почалося монотонне бубоніння викладачів про те, як вони бажали нам всього найкращого в навчанні. Після чого підсумував все це ректор, а потім промовив:

- До мікрофона запрошується наш колишній студент та видатна людина, на яку повинні рівнятися наші першокурсники - Андрій Станіславович.

О, ні, тільки не це... Я вже надіялася, що його в цей раз не буде і що ректор явно буде останнім хто буде пхати ці промови, але не тут то було...

Зараз мені знову доведеться побачити цього пихатого індика. Надіюся, що він мене не побачить. Хоча б так мені повинно пощастити? Хоча б щось?

Але мої надії розбилися об скелю реальності саме в той момент, коли я побачила, як він виходить на сцену за куліс тримаючи за руку... Лену.