Гранум

Сір Луап Куалрінський методично відпрацьовував удари мечем, коли у небі, освітленому сяйвом Луами та Генрієти, з’явилась ще одна зірка.

Лишаючи по собі вогняний слід, вона пронеслась небесами, немов розрізаючи їх навпіл.

– Хай береже нас Куаль-Луах, – тихо промовив про себе лицар, вже готуючись до поганих новин.

Десь удалині та зірка приземлилась на землю, ховаючись за  червоногарячими кронами дерев.

Луап не став дарма втрачати час. Він одразу розпочав збори, тож коли прибув феодальний вісник, лати вже сиділи на ньому, немов влиті.

– Знаю-знаю, зупинив будь-які пояснення лицар, завершуючи приготування, – ситуація катастрофічна, чи...

– Поки невідомо, однак великий Зурам збирає усіх лицарів.

– Я здогадався, – одягнув свій шолом Луап, – веди.

Не втрачаючи час, вони всілися на своїх шайлінгів та рушили до точки збору, підганяючи своїх шестилапих.

– Так, багато лицарів відгукнулись на клич, – промовив Луап, спішившись.

Всі вони були так чи інакше його знайомими. Більше того, з багатьма із них він мірявся силами на Зурамських турнірах.

Проте, ніхто не захотів привітатися з ним не формально. Вперто ігноруючи будь-які спроби Луапа завести діалог.

Так, дружба між лицарями спалахує не на турнірах, а на бенкетах після них, куди він ніколи не любив ходити. Однак і зраджувати собі Луап також не насмілювався. Врешті-решт, товариство його в цілому мало цікавило.

– Треба рухатись до місця падіння зірки. Всі готові?! – крикнув сір Кейлун Уліанський, всідаючись верхи на шайлінга. Той невдоволено фиркнув, махнув хвостом, здіймаючи пил, але все ж покорився йому.

– Гайда! – крикнув хтось із натовпу. Його слова підтвердив ще хтось.

І от, лицарський загін вже просувався до місця приземлення без тіні страху.

Зараз було ясно, що зірка впала за лісом, у невеликому полі, що вже давно поросло дикими рослинами.

Здалеку, попри стовп диму від попаленої трави, її контури виблискували у сяйві Луами та Генрієти, немов вона був зроблений із шляхетної сталі.

Рушили ще ближче.

Луап йшов у перших рядах, тримаючи напоготові свого меча.

«Яке ж випробування наслав на нас Куаль-Луах?» – подумалось йому, коли зірка дивним чином відкрилась, немов розкриваючи велетенську пащу.

Із неї повільно, навіть поважно, вийшла потвора: більша частина її тіла була схована у лати, однак зовсім не такі, як у шляхетних лицарів. На голові в неї були чорні, дуже довгі вібриси, а очей було всього двоє. Якщо це, звісно, справді були очі. В одній із рук вона тримала дивну сферу, схожу на снаряд чи щось подібне. Помітивши його, всі помітно занервували та відступили назад.

Раптом потвора кинула цю сферу на землю. Вона в одну мить виростила собі кінцівки та голову, і тепер була схожа на маленького металевого шайлінга, тільки зовсім без пащі.

– Знищити потвору! – закричав Кейлун Уланський, піднімаючи вгору меча.

Найхоробріші одразу ринулись вперед, направивши на ворога гострі списи. Таку атаку потвора не могла пережити, адже вона була одна проти дюжини лицарів на шайлінгах.

В куражі спільної атаки ніхто не встиг помітити, як істота дістала звідкись невелику металеву палицю.

В наступну мить все змішалося.

Люди та шайлінги злетіли у повітря, відкинуті страшною силою.

– Потвора чаклує! – закричав хтось.

У паніці, лицарі кинулись увсебіч.

Хтось тікав, зовсім забувши про власну честь, хтось не міг підвестися, пошкодивши кінцівки в бою.

Сір Луап Куалрінський дістав свого меча, готуючись до довгої битви.

Його скинуло із шайлінга, проте вдалось обійтися лише кількома синцями.

– Хай береже нас Куаль-Луап, – промовив він, кинувшись в атаку.

В ту мить, коли до потвори лишалось всього декілька кроків, його різко відкинуло назад. Лише завдяки виставленому щиту, лицарю вдалося уникнути поранень.

– Арбалети в бою, бережіться! – відлунням пролунало між рядами.

Сір Луап разом із іншими сміливцями поспішив відійти назад, за лінію вогню.

Засвистіли стріли. Десятки їх, зупинені невідомо чим, зупинились просто у повітрі, а тоді впали на землю, немов їх ніхто не запускав у ціль.

– Не чаклун. Зір-Шалан. Це Зір-Шалан! – крикнув молодий лицар поблизу Луапа.

Він покинув свій меч та кинувся навтьоки, разом  із іншими.

– Не панікувати, не панікувати! – кричав лицар, але його вже ніхто не слухав.

Паніка поглинула і звірів, і людей. Рятуючись від Зір-Шалана, вони зовсім забули не тільки про честь, а й про всіх своїх товаришів.

– Я тебе не боюсь, потворо! Зі мною сила Куаль-Луаха! Разом із ним я сильніше будь-якого зла! – Луап міцно стиснув меч, підняв свій щит.

Зараз тільки він міг протистояти чудовиську.