ІІ

* * *

— Тобі нікуди не дітися. Виходь!

   Все. Магазин мого автомата спорожнів, нападник залишився один, як і я. Нікого з команди я вже не чув і не міг визначити їх присутність. Моя здогадка підтвердилася, коли я виліз з-за імпровізованого укриття з піднятими руками. Оранж лежав біля столу, поруч була його зброя. Ще одне тіло знаходилося за купою ящиків. Судячи з черевиків, то був Франческо. Діватися нікуди. Примарна надія піти звідси з вантажем все ще не покидала мене.

— Зараз же сюди йдіть, тут напад! Прямо на склад!!! – Голосно закричав якийсь чоловік у шкіряній куртці. Отже, звертається за підтримкою через вмонтований в горлянку, або кудись ще, передавач.

   Кумедно. Дістати мене через укриття супротивник не міг, тому вирішив виманити. Він прекрасно розумів, що я без набоїв. Але зайти в лоб не наважувався. Я не міг собі дозволити гратися з ним в хованки, тому що час біг вперед. Вже скоро сюди з’являться його спільники. За логікою речей, він не вб'є мене одразу... Захоче допитати.

— Щоб я бачив твої руки! Повільно підійди сюди!

   Не відводячи очей, я повільно наближався до самотнього бандита. Дуло гвинтівки дивилося мені в душу, погрожуючи плюнути свинцем в будь-який момент. Підкріплення вже в дорозі. Але шанс ще є.

   За своє довге життя я зрозумів багато речей. Однією з них було те, що досвід — це більш важливий ресурс, ніж фізичні можливості тіла. Відморозок в шкірянці був в хорошій формі і стріляти він, мабуть, вмів. Але в мене було щось більше. Досвід і чуття.

   Я ризикував отримати кілька куль в моє грішне тіло, але все ж спробував. Швидкий ривок вбік, потім вниз. Ще мить, і гримить черговий постріл переляканого головоріза. Куля знову пролітає в кількох сантиметрах від мене. Я навалююся на противника і штовхаю на бетонну підлогу. Його гвинтівка летить геть.

— Ага, с-с-суко, дострілявся! — Прошипів я, пригнічуючи опір бандита. Кілька ударів, здавалося, втихомирили його, але вже через секунду удар у відповідь отримав я.

   Скориставшись ослабленням моєї хватки, той потягнувся рукою до столу, ніби намагаючись щось віднайти там. Хоч що-небудь, що могло б стати зброєю. Випадково він намацав вже відкриту валізу з цінним вантажем. І в момент, коли я остаточно притиснув його до бетону, мені в шию впилося щось гостре. Від раптового болю я аж зойкнув. Ледь повністю не втратив контроль над ситуацією.

Я бив, бив і продовжував бити по дурній голові цього виродка, поки він зовсім не обм'як. Його рука глибоко втиснула мені в шию шприц з ін'єкцією і тільки після смерті опонента я зміг розтиснути його пальці... Остання спроба нещасного придурка зберегти своє життя.

   Від безвиході та з шаленого страху він втиснув шприц до кінця і все, що було всередині, повністю увійшло в моє тіло. Я бив його, допоки, мої руки не стали червоними й липкими. Усвідомлення того, що сталося, прийшло пізніше. Я так і не зміг піднятися на ноги: світ навколо поплив, руки і ноги стали ватяними. Останньою думкою було: "А куди зник Ісая?" Я впав.

* * *

   Яскраво-помаранчевий захід сонця наповнив собою весь світ. Небесне світило засліпило мене, найдрібніші частинки пилу вганяли в жах. Величезні мерзенні черви повзали довкола, один з них заліз в вухо бідного й нерозумного Франческо.

   Сам Диявол прийшов з пекла, щоб змусити мене кричати від страху. Я підповз до бездиханного тіла напарника і обмацав його. Оглянув все довкола. Намагався знайти зброю. Скільки я був у відключці? Я ще раз оглянув мерців поруч, очі натрапили на пістолет.

Я повільно піднявся на ноги, ледь не впав. Втримався. Мої таблетки, які я завжди ношу з собою, також розсипалися, деякі з них вже лежали в калюжах крові. Дідько, як невчасно. Немає часу збирати… В каламутній калюжі крові я побачив своє відображення. Але з якоїсь причини у мене зовсім не було обличчя.

   І хрін з ним.

   Відморозок у шкірянці схопив зі столу випадковий предмет і всадив у мене. Предметом виявився шприц з ін'єкцією невідомого наркотика і тепер мене отруєно. Хрін зна, чи смертельно. Страшні лиця людей і невідомих створінь миготять перед очима. Сотні черв'яків оточують мене, злісні погляди монстрів вивчають через вікна складського приміщення.

   Сорочка стала липкою, піт струмками стікав обличчям, а руки тремтіли. Ще поки я був живим, а це означало тільки одне — місію потрібно виконати. Ну і забратися з цього місця.

   Похитуючись я підійшов до маленької валізи. Рівно дев'ять вічок для дев'яти ампул з ін'єкціями. Шість з них позначені блідо-рожевою смужкою, інші три — сірою. Одну з сірих в мене і встромив той головоріз. Франческо і Оранж були мертві. Шкода стало мені хлопців, позаду скільки пережитого у нас. Але проводи заблукалих душ моїх товаришів я вирішив перенести. Це все пізніше… Очі Оранжа розплющені — зіниці більше не змінюють свого кольору, вони назавжди залишаться чорними.

   Зовні пролунав постріл. Трохи сіпнувшись, я стиснув у вільній руці дипломат і тихо попрямував до виходу. Кожен крок створював відлуння, шум у моїй голові наростав, тремтіли коліна. Я поняття не мав, як далі буде діяти наркотик і що ще я побачу. Сяк-так опанувавши тіло, я вийшов назовні і відразу рвонув до великої купи іржавих бочок, що стояли неподалік; хтось наближався.

— Перерили вже все, немає ніде. Залишився склад цей і ще он там. Не встигли обшукати. Хлопці кажуть, що кілька тіл тут вже лежало, коли ми прийшли.

— А що цей каже?

— Зараз приведемо. Коли Куб почав виривати його зуби, відразу заговорив. Кричить тепер і тикає пальцем сюди.

   Смішок.

   Через невеликий отвір між бочками я побачив трьох рогатих потвор, схожих на бісів. Зміїні хвости звисали до землі, на лускатій шкірі відбивались промені заходу сонця. Небо налилося криваво-червоним кольором, немов нарив з гноєм. Все навколо перейняло тьмяний помаранчевий відтінок.

Ще парочка тварюк з великими наростами замість голів штовхали перед собою якогось виродка з довжелезними щупальцями. Всі вони увійшли всередину будівлі, а я тихо перемістився до стіни під каламутне тріснуте вікно з декількома отворами від куль. Світ плив перед очима.

   Почалася метушня. Потім пролунав переляканий малозрозумілий голос того, кому, вочевидь, виривали зуби:

— Я клянусь, він тут був, серйозно, він був! Навіть замок залишився! Чемодан сперли. Його вкрали. Он мої хлопці мертві лежать!

   Далі він почав плакати. Хтось кашлянув і промовив:

— Якщо я не дістану ваш продукт, серйозні люди будуть засмучені. А я не хочу засмучувати нікого. Не люблю це робити, тому що я – хороша людина. Розумієш? Тому, ти скажеш мені, де чемодан. І будеш жити.

   Це говорив спокійний хрипкий голос.

— Я сказав уже все. Чесно... Вантаж забрали... А вам це з рук не зійде... Ви творите беззаконня... Буде війна...

   Розібрати далі мову беззубого бандита було неможливо. Його співрозмовник хмикнув і сказав:

— Війни не буде, недалекий. Ви вирішили, що найрозумніші. Що за чужими спинами можете продавати наркотики. Цікаво, а старий Вернфорт знає про ваші інтрижки? А? Думали обдурити всіх і озолотитися, а в результаті просто облажалися.

   Щось клацнуло. Поруч пролунав голос і сказане ним змусило мене здригнутися:

— Куб, тут Сай виявив вибухівку. Її спеціально заклали неподалік. Вибух той – відволікаючий маневр. Вантаж дійсно сперли. Хтось встиг тут побувати до нас.

   Сам Люцифер прийшов пекла сьогодні, щоб посміятися з мене. Сай. Так інколи ми називали Ісаю.