Глава 16

Повернення додому - кумедна штука:

знайомі картини, звуки, запахи...

єдине, що змінилося – ти сам.

Загадкова історія Бенджаміна Баттона

Двері ми обирали так, щоб напевно, а тому відразу попрямували до центрального входу. Посперечатись із ним за відвідуваністю могла хіба що кухня, але там двері змінювалися надто часто, а значить, для наших цілей вони не підходили.

Я намагалася згадати все до дрібниць: рідні вулиці, небо, маму із сестричкою, школу, філармонію. Що завгодно, аби прив'язка спрацювала, і ми опинилися в потрібному місці. Повернулась до Віта, який стояв поруч, поглядом запитуючи: "Чи не передумав?". Але він тільки простягнув руку до мене. Ми одночасно відчинили двері і, роблячи рішучий крок вперед, провалилися в зоряне небо.

Цього разу я усвідомлювала все, що відбувалося, абсолютно чітко, тож найголовнішим завданням стало утримати дві маленькі іскорки поряд. Ми мчали по, здається, нескінченному тунелю блискучих спалахів. Вони зливались у джгути, міняли напрямки і, зрештою, нас просто затягло в якусь чорну діру. Різке світло боляче вдарило по очах, але я настільки хотіла переконатися в результаті нашого експерименту, що не втрималася перед спокусою озирнутися навколо.

Дім, милий дім. Хлюпаючий під ногами брудно сірий сніг, ревучі клаксони, нескінченні дроти між стовпами. Люди мчать по своїх справах, не звертаючи на нас ніякої уваги. Здається, впади зараз поряд метеорит - вони лише зупиняться, щоб зробити пару ефектних кадрів із місця події, та підуть далі. Якщо взагалі помітять це падіння.

Я дивилася у вітрину знайомої з дитинства крамниці. Саме тут усе почалося… І ось я повернулася. Вітор потягнув мене за руку, відводячи вбік з жвавої частини дороги, і я слухняно йшла слідом, все ще не в змозі повірити, що в нас вийшло.

-    Все нормально? - спитав він, схвильовано спостерігаючи за моїм поглядом, що не вірячи бігав навкруги. Мені вдалося тільки кивнути, на тремтячих ногах роблячи черговий крок вперед. Я прожила тут усе життя, але тепер все здається чужим, далеким. Наче мене не було не якихось півроку, а щонайменше півстоліття. Наче все це було в зовсім іншому житті.

Пріот напружено проводжав поглядом машини, що проїжджали повз, придивлявся до панельних багатоповерхівок. У мене майнула думка навіть провести йому екскурсію, однак я лише пробурмотіла якось нервово "Ласкаво просимо в наш світ", механічно вдивляючись в обличчя перехожих, сподіваючись побачити знайомі.

Будній день, початок першої години. Ноги ведуть мене знайомою доріжкою до школи, Пріот з Вітом не відстаючи йдуть слідом. По вуличці розноситься приглушений звук дзвоника і з дверей школи, що ледве встигли відчинитися, практично миттєво вибігають діти. Шум, гам, ми стоїмо біля воріт, осторонь усіх, і ось з'являються вони...

Мама за руку з Аліскою виходять із центрального входу. Вони щось обговорюють, у мами в руках сумка, напевно, з черговою партією зошитів, у сестри за спиною рюкзак. Вона як завжди дивиться на всі боки і, звичайно, перша помічає мене.

– Поліна! Мама, це Поліна! - смикнула мати за руку Аліса, відразу зриваючись мені на зустріч. - Я знала! Я ж казала!

Мама ж застигла на місці, не вірячи вп'явшись у мене поглядом.

- Повернулася! - прочитала я по її губах ледь помітне в шумі слово.

Аліска вже повисла у мене на плечах, радісно щебечучи щось на вухо, і мама, яка підійшла з невеликою затримкою, міцно обіймала вже нас двох. Чи це не щастя? Але через кілька хвилин її погляд перескочив мені за спину і з безмежно щасливого став різким і напруженим.

- Мам, познайомся, - відсторонилася я. - Це Пріот, мій названий батько, і Вітор... Вони допомогли мені повернутися.

Настороженість залишилася, але тепер до неї домішалася нотка здивування і наче ще трохи невпевненої теплоти.

- Ходімо додому? На вулиці холодно, - промовила вона, підхоплюючи мене під руку, яку так і не відпускала до самого будинку, немов боячись, що я знову зникну.

І ось ми піднімаємося знайомими сходами, у замку повертається ключ, позаду наших спин зачиняються двері.

- Розповідайте! - розвертається мама до нас.

- Давай хоч би на кухню пройдемо, не на порозі ж...

- Так, так, звісно, - мама звично дістала капці, суворо спостерігаючи за тим, як ми роззуваємося.

Особливо пильно вона стежила за Пріотом, мабуть його велика постать і насторожений вигляд не вселяли їй довіри. Хоча, як на мене, величезний вояка в маленькій дівочій квартирі виглядав доволі мило.

Розмова тривала аж до вечора. Після переходу між світами мітка мовчання остаточно спала, і мене більше нічого не обмежувало. Тож мене з величезним інтересом слухали абсолютно всі. Про те, як я заступилася за Півона, прокинулася в пентаграмі, була змушена брати участь у незрозумілому ритуалі. Про своє переміщення на Ерторан, втечу та блукання, про Добі, Ілура, Тіта. Про знайомство з Тьяною та пошук дороги назад. На кінець моєї розповіді Аліса вже почала клювати носом, але відпускати мене не хотіла і я пішла вкладати її спати. А повертаючись, затрималася біля дверей, слухаючи голоси.