Глава 11

Для чого дійсно потрібна сміливість,

то це для щирості.

Майкл Джексон

Як би там не було, та нам треба було повертатись. А мені ще й вигадати, де я загубилась на весь цей час, що Пріора провела на самоті. Але з цього приводу вже був план.

Зовсім як у старому мультику про подорож навколо світу за вісімдесят днів. "Чи є у вас план, містер Фікс? - Чи є у мене план? Чи є у мене план? Та у мене цілих три плани!" Ще б хоч один із них спрацював - і зовсім буде чудово.

– Куди ти зараз? - запитав Вітор, пропускаючи мене вперед і буквально виводячи з темряви у світ.

- Мабуть у бібліотеку.

- Якщо ти хочеш знайти там інформацію про закляття, то можеш не шукати. Це темна магія, подібну літературу знищують при виявленні. Владика особисто контролює усі подібні знахідки.

- Хочу дізнатися про стародавній портал і про клятий острів посеред річки Ініти.

- Це якось пов'язано з печаткою чи Анурхом?

- Це моя остання надія вижити...

Може й справді ми щось втрачаємо, щоб щось знайти? І погане нам дається лише для того, щоб побачити хороше? На контрасті. У будь-якому разі спробувати я можу. До речі те, що я зараз тут, а не десь у підземеллі цього чудового замку, можна вважати повноцінним успіхом. Отже, все залежить від ракурсу.

Вітор спочатку просто мовчав, а під кінець мого уявного монологу, напружився і, дивлячись мені за спину, несподівано встав, затуляючи собою. Я подумала було, що мене ще хтось захотів убити (хай стають у чергу), але, мабуть, у всьому має бути баланс, рівновага. Перестрибуючи через кучугури та лави, до мене на повному ходу мчав Півон! Віт хотів мене зсунути убік? Що ж, в нього це не вийшло.

- Стій, небезпечно! - він спробував було мене зупинити, але я вже зарилася в м'яку шерсть руками, в мою шию уткнувся мокрий ніс шаленіючого від радості пса, і я щасливо засміялася.

Засміялася так само щиро, як гірко плакала лише десять хвилин тому. «Треба м'яти попити, нерви заспокоїти» - майнула на задвірках думка. Але це все згодом.

- Здрастуй, мій гарний - ласкаво гладила я свого захисника - Ти завжди поруч, так? Шукав мене? Вибач. Більше від тебе ні на крок.

- О, болонка блохаста повернулася! - виринула з кучугури Доббі. - Стільки часу пропадав, а тепер з'явився.

- Доббі, він єдине, що залишилося у мене від минулого життя. Я бачила, як він ріс, як розважав дворових дітлахів і проганяв чужинців. Він проводжав мене зі школи, коли батька не стало, захищав, втішав, просто був поряд. Після матері та сестри він був для мене найріднішою істотою на Землі. Він помирав у мене на очах, зрештою! Не говори про нього погано, будь ласка... - закінчила я тихо.

Я знала, що Доббі не зі зла, це просто її манера спілкування, адже вона теж рада знати, що з Півоном все добре, хай і не зізнається. Але сьогодні все сприймалося гостріше, і я не змогла стриматись.

-  Вибач? - тепер ледве не схлипувала Доббі.

- Ви обидва найпрекрасніші та найулюбленіші, - довелося переконувати її у очевидному.

-  Ну тоді добре! - засяяла вона, цілком реально спалахуючи іскрами та зникаючи.

- Я радий вашому возз'єднанню – з якоюсь сумною усмішкою прокоментував цю сцену Віт. - Але якщо ми не хочемо тебе видати, то псу до тебе наближатися не варто. Принаймні при сторонніх.

-  Але чому? Адже він не помітний, тихий, добрий… - білий і пухнастий, поки спить зубами до стінки. А про те, що в монстра може обернутися, ніхто не знає.

- Справа в тому, - Віт дивно усміхнувшись, подивився мене - що вже більше місяця весь двір вважає, що це мій пес. Я, якщо чесно, до сьогодні теж вважав. Але виявилося - це не так.

Я здивовано перевела погляд з Віта на Півона і назад.

- За датами сходиться, - подумки підрахувала, скільки пройшло часу зі злощасної річної екскурсії. - Виходить, я мушу знову тобі подякувати.

- Краще запасись терпінням. Я встигну тобі набриднути, бо з сьогоднішнього дня ми з тобою шукаємо портал. Разом. Поодинці у мене не вийшло, пробував. Але, як кажуть, якщо не вийшло, значить, не дуже й хотів.

- Так, у мене стимул о-го-го... Стовідсоткова націленість на результат.

А ввечері до мене вперше у житті залізли у вікно. Насправді, спочатку ми разом пробралися до бібліотеки, заваливши мою чарівну хатинку фоліантами та картами, а ось вже у ночі розташувалися у мене на килимі серед купи паперів, намагаючись у них розібратися.

– І чого прийшов? Толку від нього ніякого... - за кілька годин безрезультатного пошуку бурчала Доббі.

Ми дійсно знайшли не дуже багато інформації, по суті, майже нічого не знайшли. Але Вітор виявився упертим навіть більшим за мене. І, якщо зізнатися, мені це страшенно подобалося. Та й кому б не сподобалося, якщо весь світ встає проти, а він ось поруч сидить, сторінки перегортає, навіть робить якісь позначки. Легенди, міфи, давні боги та ритуали. Мабуть книги не брешуть, і боги справді пішли з цього світу, оскільки всі наші багатогодинні муки не принесли нічого, крім мішків під очима.