Глава 6

Мрії - не уникнення дійсності,

а засіб наблизитись до неї.

Вільям Сомерсет Моем

Для чого люди вигадали час? А календарі, терміни та інші умовності? Все частіше мені здається, що це просто ефемерна точка опори, буйок, ухопившись за який, можна перевести подих у спробі втриматися на плаву цієї життєвої річки. День закінчився – крапка. Життя закінчилося – дата. Я ж швидкоплинні дні відміряла записками, щовечора залишившись наодинці відправляючи послання Титу з двома заповітними словами "Все добре".

Що з братом все гаразд я відчувала, і це надавало мені сил. Мабуть, тільки думки про нього змушували мене стримуватися і слухняно посміхатися, опускаючи очі додолу, навіть коли хотілося лютувати і розбити щось, бажано об голову Вобли.

Вранці - танці, прогулянки, пусті балачки, увечері - примірки та вишивання. Марна справа, як на мене, особливо у світі магії. Але дар є не у всіх, і більшості доводиться задовольнятися артефактами. Навіть Пріора, хоч і походить із стародавнього роду, змушена обходитися ними. Тож розваги для нудьгуючих жінок залишаються відповідні.

Як на мене, розваги це мало нагадувало, але моя думка традиційно нікого не цікавила. Кожен прийом їжі перетворився на витончені тортури, кожен зустрічний - у привід для відпрацювання ідеального поклону, а кожна вересклива нота у виконанні Магни стала справжнім випробуванням для моєї витримки, за яку я щосили чіплялася. Коли ж траплялося диво і мені вдавалося урвати хвилинку – бігла до рояля. Тут я могла, хоч на якийсь час не стримуватися, просто бути собою. Опустивши руки на клавіші, я могла подумати над так і не вирішеною проблемою. Як зв'язатися із Вітором?

Тяжкі думки навіяли таку ж тривожну мелодію. Симфонія №5 дивно звучала у цих стінах. На Землі, напевно, немає людини, яка не впізнала б її головних акордів, а тут усе чуже. І ніхто не зрозуміє... Чи навпаки - зрозуміє?!

Та-да-да-дам. Бетховен казав про цей мотив, що так доля стукає у двері. Може, це мій шанс її відчинити?

Скільки б років не було цьому Вітору, коли б він не перенісся в цей світ, п'ять років тому, двадцять, сорок, він не міг не знати цієї мелодії! Якщо зіграти її на балу, чи зможе він пройти повз? Навряд чи. Судячи з того, де і ким він працює, для нього не повинно бути дрібниць та збігів.

Але якщо і цього виявиться замало, чи він потрапив у той невеликий відсоток невігласів або ненависників класики? До пошуків відповіді на це питання я вирішила долучити Доббі.

- А у вас у світі немає, якоїсь пісні, яку знають усі? Щось усім відоме.

- Гімн. Але якщо я заспіваю його на балу, мотив скаже все сам за себе. Навіть при тому, що навряд чи хтось зрозуміє його сенс.

-  Не варіант… А щось ліричніше, ближче до місцевих балад?

-  Треба подумати...

- Думай. Бал уже завтра.

Я думала день, ніч, ранок. Але як це буває, слушні думки найчастіше приходять у невідповідні моменти. Потрібна так і не прийшла, а зайвих хоч греблю гати.

Зимовий бал. Красива традиція цього світу зустрічати та проводжати кожен сезон пишним святом. З вікон кімнатки, яку мені виділили, і в якій я з'являлася лише на ніч, було видно, як столиця готується до масових гулянь.

Золотисті коси осені вкрилися сивиною. Білий сніг приховав опале листя м'якою іскристою ковдрою. Між дахами в'ються стрічки святкових різнокольорових вогників на честь всіх стихій. Люди гуляють, поспішають у справах, граючись у сніжки, серед кучугур бігають діти. Краса...

Щоразу, підходячи до вікна, я не знала радіти мені чи плакати. Тіт далеко, мама та сестра теж. Вдома, напевно, вже готуються закуповуватись мішурою та прикрашати ялинку. Згадують мене? Хоча, що це за питання, звісно згадують! Мама точно дістала свій старий записний блокнот з номерами татових товаришів по службі, мене точно шукали. І, що передбачувано, не знайшли...

Я ж тут. У шикарному будинку з оновленим гардеробом, повним м'яких шуб і незмінних пишних суконь. Під опікою вчителів, наглядом Магни та з нав'язливою думкою, що зараз я ні на що не можу вплинути.

Будинок, у якому жила родина Ар Кантор, правильніше було б назвати особняком. Триповерхова будівля з безліччю кімнат та галерей, зі стайнями, в яких я вперше побачила справжнього грифона та дивовижним садом, у якому мені доводилось репетирувати «прогулянки». Я хотіла б просто гуляти. Але… Життя - гра, у мене ж – ляльковий театр. І момент, щоб обрізати всі ниточки разом, я вибирала ретельно.

- Так ось де ти постійно пропадаєш! - пролунало від порога. Пріора увірвалася в мої думки так само стрімко, як і в музичну кімнату з наполегливістю, якою можна позаздрити. - Що ти так дивишся на мене? Грай! – сказала вона на диво спокійно, але тут же, верескливо копіюючи Воблу, додала. - І поживіше!

Вона примостилася на невеликому дивані біля рояля. Я ж, хмикнувши, спочатку спробувала награти собачий вальс, але щось проскочило в очах Пріори таке, що пальці завмерли. А потім полилася зовсім інша музика, тиха задумлива, хвилююча, мелодія про мрії.

Мені навіть почало здаватися, що і в цій дівчині є щось людське, десь глибоко в душі, незважаючи на її колючість і показну гордовитість. У цей момент я ніби пробила невидиму стіну, на мить побачивши маленьку дівчинку, яка все ще чекає на казку та любов.