Глава 2

«Найкращі ліки від страху – знання».

Мультсеріал 80 днів навколо світу

Десь у південному морі.

Поліна.

Минає ніч, минає день… Це напевно єдині зміни доступні мені завдяки вузьким променям світла, що проникали крізь щілини в стелі. Також кілька разів на день мені приносили їжу. Ось тільки цих зустрічей я хоч і чекала, але більшою мірою все ж таки боялася. Тож було не до роздумів про час. Та й яка загалом різниця...

Щоразу все повторюється: зі скрипом відчиняються двері і в отворі з'являється громіздка фігура матроса. Можливо варто було спробувати з ним поговорити, а не просто втискатися в стіну, намагаючись злитися з темрявою, але я боялася ще більше погіршити своє становище.

Те, що мене не відпустять, і так ясно, а про що тоді питати? Вести світську розмову? "Як погода?". "Чи не припікає сонечко?". "Чи не знаєте ви, куди прямує наше комфортабельне судно?"

Яка різниця, куди саме мене везуть, якщо це все одно буде клітка...

Зрештою, я не в гіршому становищі: жива, відносно ціла і здорова, мене не б'ють, не ґвалтують, не катують, а отже є надія, що я потрібна в тверезому розумі та пам'яті. Підтверджуючи це припущення, тіло потроху приходить у норму, я можу ворушитись, і навіть доповзти до вузького ліжка та очисного агрегату в куточку. Але, як кажуть, надія є, та впевненості мало. І перевіряти ступінь лояльності моїх викрадачів чомусь не хочеться.

По суті, виділене мені приміщення нагадувало більше труну, ніж кімнату. Дерев'яний ящик без освітлення, зате з безперервним хитанням зі сторони в сторону, вогкістю та щурами. Ні, я цієї живності поки що не зустрічала, але фантазія і тиша миттю перетворювала будь-який шурхіт у сцену з фільмів жахів. Потоки води б'ються об борт, немов хочуть розвалити це суденце і затягнути його уламки в безодню. У голові шумить, волога сукня не дає зігрітися, і тільки вогненна хвиля, що періодично розходиться від плеча, дає відчуття тепла і підтримки.

Так, навіть у безнадійній ситуації потрібно шукати щось хороше, і тоді все обов'язково налагодиться. Адже хорошому теж потрібна точка опори, точка відліку. Ось виберуся з цієї пастки і розповідатиму: «Все було погано, але кораблик був з антуражем піратів Карибського моря, хліб нагадував сухарики з рідного світу, а те, що мене викрали і замкнули в трюмі, так це теж новий досвід». Самопереконання - наше все, навіть якщо слова й промовляються крізь тремтячі зуби.

- Кап-кап, капає вода - скукот-а-а-а, - пролунав у тиші дзвінкий голосок.

- Доббі, ти повернулася! - правда радісний вигук більше був схожий на каркання старої бабки, але саламандрі на це байдуже, а в мене і без того турбот валом.

- Так! І подивися, що сталося зі мною! Я прозора! Жу-у-ть яка... - пожалілася моя рідна, моя чудова напарниця, звично розтягуючи голосні.

 Зависнувши в повітрі напівпрозорим рожевим вогником саламандра і справді нагадувала привид або голограму.

- Я винна, Доббі. Пробач, - справді винна... Не роздивилася Алара, надто рано розслабилася, вирішивши, що всі біди позаду. - Але ми живі – це вже щось.

- Проба-а-ач... - передражнила мене вона - Чи надовго ми живі? А я взагалі не зовсім... - вона театрально схлипнула - жива.

Відповідати я не стала, і на якийсь час повернулася така набридла мені за останні дні тиша.

- А це ж я винна, - несподівано покаянно опустила голову Добі, говорячи цього разу цілком серйозно. - Якби твоїм фамільяром був грифон, пегас чи хоча б карликовий дракон, ти б тут не опинилася. Я марна...

- Ти не винна. Нас би у будь-якому разі знайшли, рано чи пізно. У моєму світі кажуть "Чому бути, того не минути". Думаю, це наш випадок. Але ж ми разом – значить, обов'язково щось придумаємо!..

- Обов'язково! Я навіть знаю що, - стрепенулась фігурка, спалахуючи світлом - Лі-і-ін, а розкажи казку.

- Казку? Може, краще вигадаємо план втечі?

– План зачекає, а зараз потрібна казка. Повір мені... - багатозначно посміхнулася саламандра, і я, рада вже просто тому факту, що вона поряд, не стала сперечатися.

– Яку? - запитала посміхаючись.

Чим ще можна зайнятися, опинившись у полоні посеред моря...

- Про повітряну елементаль, заточену злою чаклункою у дзеркало.

- Ти маєш на увазі... Білосніжку?

– Її! Про дзеркало.

-  Гаразд. У деякому царстві жив-був король…

Я не пам'ятала цієї історії дослівно, тому щоразу розповідала по-різному, але обов'язково з тією частиною, в якій відьма в гніві розбиває дзеркало. Дуже вже подобалася саламандрі саме ця версія.

І ось настав ключовий, на думку Доббі, момент. У казці дзеркало передбачувано розлітається вщент. А ось чого я не чекала, то це того що в житті, а точніше в трюмі стіни почнуть скрипіти, зітхати і... плакати?!

- Доббі, - пошепки запитала, при цьому здивовано озираючись. - Це що означає?

По стінах і справді потекли потоки води. Там що палубу заливає? Я накаркала і ми тонемо?!

- Означає, що я мала рацію! І елементаль цього корабля зі мною цілком згодна. Ця казка має неправильну назву. Ти тільки поглянь на сюжет, адже магічне дзеркало - явно покликана елементаль повітря! І ось, вона вірно і чесно служила чаклунці, а що натомість?! Її знищили, прирікаючи на блукання у Грані. Несправедливо! І стіни, на підтвердження цього вигуку, схлипнули особливо голосно та нещасно.

З такого боку я цю казку не розглядала, але треба визнати – логіка в цьому є.

- Хочеш сказати, що це елементаль? - вказала вкриті серпанком стіни, а коли Доббі впевнено кивнула, додала. - І вона все чує, отже знає, куди нас везуть?

- О-о-от! Правильні запитання ставиш. На острів нас везуть, на південь від Шалтару. Хитрі гади, розуміють, що посеред моря ти від них нікуди не дінешся.

- Це ми ще подивимося. Я майже відновилася і якщо обрати влучний момент, можемо переміститися разом з невеликим човном. Запаси продуктів можна діставати з Грані, а там уже й берег буде. Адже кількох стрибків повинно вистачити?