Глава 17

"Чим ніч темніша, тим зірки ясніші,

  Чим глибша скорбота, тим ближче Бог..."

А. Н. Майков.

Що б не казала Доббі, але це запрошення було для мене вкрай несподіваним. Тим не менш, причини відмовитися я не знайшла. А якщо немає причин відмовитися, це вже привід погодитися. Та й про кохання у листі нічого не сказано, може я щось не так зрозуміла і він просто хоче поговорити... Треба все-таки знайти час на книги по місцевому етикету, які я весь час відкладаю на найдальші полиці. Плани ж завжди можна скоригувати, наприклад, спершу загляну до Тіта, а Алару, якщо виникне таке питання, просто поясню, що зараз не шукаю стосунків.

Під такі монологи я дійшла до школи і охоронця, який побачивши мене біля воріт скривився так, ніби з’їв лимон. Тіта я заздалегідь попередила запискою, і він уже чекав на мене на території школи. Варто ж було йому опинитися поряд і вирватися з моїх обіймів, потік емоцій та вражень хлинув повноводною річкою. І заняття цікаві, і друзі з'явилися і кігті ріжуться. Захоплення, захоплення та ще раз захоплення!

Я раділа, щиро раділа, але через кілька годин розповідей про те, як він вчиться стріляти з лука, метати ножі, а на смузі перешкод обігнав навіть невідомого мені Кора, у мене голова вже готова була вибухнути.

Те, що це цілком звичайні заняття для місцевого хлопця з його завдатками та мрією -зрозуміло, але на душі було неспокійно. Тільки й залишалося повторювати, що за ним наглядають, все під контролем, все безпечно, і цілителі тут творять чудеса. Але всі тривоги відійшли кудись далеко на задній план, варто було лише подивитись на цю радісну усмішку і палаючі очі з вічно спадаючими на них золотими пасмами.

Прогуляли ми до обіду, але що б братик не казав, за цей тиждень він неабияк вимотався і, бачачи як він починає клювати носом [10], я відвела його назад. Нехай відпочиває.

Мене ж в імпровізованій схованці чекали карти різних часів. У пошуках острова-серця я навіть порівнювала їх, на той випадок, якщо рівень води за цей час сильно змінився. Але все марно. У готель поверталася втомлена і розлючена, але можливість розпитати Алара виглядала занадто привабливо і я з новими силами взялася за збори.

Вибір нарядів невеликий, лише кілька варіантів: "Селянка", "Горожанка", "Маска" та "Землячка?". Чи як правильно назвати образ, в якому я потрапила в Ерторан і який залишався у Грані, чекаючи свого часу.

На такому безриб'ї і рак – риба [11]. Тож навіть переодягатися не довелося, тільки зачіску поправила, зробивши замість звичайної коси акуратний пишний пучок з локонами, що виразно обрамляли обличчя. Просто і зі смаком. До Алара з його витонченістю звісно далеко, але хоча б не виглядаю бідною родичкою, як у першу нашу зустріч.

Ресторан знайти просто, достатньо як у грі «холодно-гаряче» йти, орієнтуючись на бурчання Доббі, яке було тим голоснішим і гнівним, чим ближче ми наближалися до води. Я відкриту воду теж досить довго уникала, після того, як у дитинстві невдало впала в річку, але не настільки ж.

До шостої години вечора я вийшла на невелику набережну з пірсом і приголомшливо  красивими вітрильниками на воді. З такими видами зовсім не дивно, що ресторан має попит.

Алар чекав мене біля входу, притулившись до вузького парапету. Я б так ризикувати не стала, але його хистка опора, здається, зовсім не хвилювала. Побачивши мене, він зробив крок на зустріч, з такою радістю, ніби чекав на мене не один день, а цілу вічність.

- Добрий вечір, Іліно!

- Добрий. - сподіваюся, що й справді так.

- Ходімо - він відточеним до автоматизму жестом підставив лікоть, відчиняючи двері, і незабаром ми вже сиділи за невеликим затишним столиком з видом на річку.

- Я не приховуватиму, ви мені подобаєтеся, і я хотів би узнати вас краще, але ви так мало розповідаєте про себе. Можливо, настав час це виправити?

- Алар - схоже, все-таки на мене чекає поганий сценарій, і Доббі зі своїм "Я ж казала" тільки підлила масла у вогонь. - Ви хороша людина, але я зараз не хочу стосунків, та й розповідати про себе не надто люблю, слухати цікавіше. Думаю, це ідеальний варіант для нашої міцної дружби. Розкажете щось?

-  Звичайно. Але спершу давайте замовимо їжі.

-  На ваш смак. - я жодної страви не знаю, хіба можуть бути варіанти.

Не минуло й десяти хвилин, як нам принесли вечерю. Великі тарілки, більше схожі на блюда, з величезною порцією аж ніяк не походили на мінімалістичні композиції земних шеф-кухарів. Здається, тут вважають за краще їсти і наїдатися, а не просто дражнити апетит. Від вина я відмовилася, а ось запечені овочі з гарніром були неймовірні, і я навіть зраділа, що прийшла сюди. Алар потягував вино, все ще задумливо поглядаючи на мене.

- Я буду радий стати вашим другом. І, як другу, дозвольте мені показати вам одне місце. - я вже хотіла відмовитись, не в моїх звичках йти невідомо куди з малознайомими людьми, але наступні слова змусили передумати. - У променях вечірнього сонця береги Ініти прекрасні. Я домовився з моїм другом, і він чекає нас на одному з цих чудових швидкохідних суден .

Хіба я могла після цього відмовитися... Останню ніч ламала голову, як мені оглянути річку, а тут така можливість і сама пливе до рук!

- Ти ж не полізеш у воду? - з обуренням вигукнула Доббі в моїй голові. – Я на це не підписувалася!

- Не у воду, а на корабель. Якщо ми знайдемо портал, то тобі більше не доведеться нудьгувати зі мною у бібліотеці. І взагалі, мені здавалося ти у нас героїня, яка нічого не боїться.

-  Добре! Але це тільки тому, що мені набридли ці схрони пилу, які помилково називають бібліотекою.

Невеликий парусник відійшов від берега і, погойдуючись на хвилях, пішов уздовж берега. Грали відблиски на воді, переливалося фарбами осіннє листя, вітер надував вітрила і бив в обличчя свіжими поривами, піднімаючи навколо бортів мільйони кришталевих крапель.