Глава 14

Подяка – пам'ять серця.

Французьке прислів'я

До гримерки повертатися не стала. Півон був поруч, а на те, шукатимуть мене циркові чи ні, стало зовсім байдуже. Сил вистачило тільки на те, щоб змінити надто помітне плаття, хоча навіть це я, здається, робила на автоматі, за давно налагодженим алгоритмом. Я заплуталася і втомилася, морально виснажилася. Навіть думка про те, що мене намагалися вбити, не особливо хвилювала, і в цілому я почала ставитися до всього з часткою апатії. Дуже великою часткою.

Я брела містом, бездумно дивлячись як забарвлюється рожевим горизонт, як перші промені сонця грають відблисками на дахах, вікнах, стінах будинків. Під ногами миготіли сірі камені бруківки, я блукала вуличками, поки одна з них не вивела мене до храму.

І ось дивлюся на цю струнку світлу споруду з безліччю різнокольорових куполів і вікон… Все це нагадує карамельну мрію дитини і здається таким невчасним, що хочеться хоча б подумки крикнути: "Всесвіт, за що? Я ж просто хочу бути поряд з рідними людьми і не боятися, що вони в одну мить зникнуть! Хіба я багато прошу?"

Правду кажуть, що небо свідок поглядів... Поглядів самотніх, зневірених і поглядів щасливих. Але від цього воно не перестає бути мовчазним. Ось і я не дочекалася відповідей. Доведеться шукати їх в іншому, більш земному місці.

На вулицях Шалтару, що тільки-но почав розплющувати очі-віконця, я єдина стояла біля підніжжя храму, піднімалася широкими кам'яними сходами з надією і страхом чекаючи вердикту. Двері привітно відчинилися, ніби цієї ранньої години з нетерпінням чекали саме мене, і я пройшла всередину.

Високі склепіння, світлі стіни, колони… Він був майже точною копією храму з попереднього міста, назви якого я навіть не пам'ятала. Ті ж чотири постаменти і майданчик у центрі, такий же жрець, що з'явився з несподівано з’явився у залі, щойно я зайшла.

Він нічого не казав і не питав, просто в якусь мить зупинився поруч, простягаючи руки до скрипки, яку я так і продовжувала тримати весь цей час. Невже все так очевидно? Спіймала у склі своє відображення: розпатлане волосся, заплакане обличчя, червоні очі, якась невиразна м'ята сукня. Виглядала я жахливо, але хоча б змогла це визнати. Тож, не все ще втрачено. Мислю – значить існую. Простягла скрипку жерцю і завмерла, спостерігаючи за кожним його рухом.

Ось він обходить зал по колу, бурмочучи якісь слова, спалахують постаменти, скрипка опиняється в колі, майже як тоді, коли я грала…

- Я хочу допомогти. - несподівано шепоче мені на вухо саламандра і зістрибує з плеча.

Намагаюся зробити крок за нею, але жрець мене зупиняє, разом зі мною спостерігаючи, як Доббі влаштовується на постаменті вогню. Полум'я спалахує в рази сильніше, скручується спіраллю поглинаючи скрипку, але цього разу немає ні страху, ні чорно-червоного попелу. Чисті білі іскри розсипаються у різні сторони, просто розчиняючись у повітрі, а варто полум'ю вщухнути, на майданчику вже нічого немає.

- Я вперше бачу, щоб така честь була надана загубленій душі. - жрець склав долоні в трикутник, жест стихії вогню і вклонився сяючій вогняними сполохами саламандрі, що зістрибнула на викладену мармуром підлогу.

Та мовчазно кивнула у відповідь, ідучи до мене ходою королеви.

- Знаю, я неосвічена недовідьма. - покаянно опустилася поруч, щоб їй було зручніше забиратися. - Але, може, поясниш, що це було?

- Ілур віддав усі сили поглинаючи прокляття, я поділилася своїми, щоб він міг переродитись без століть очікування.

- Дякую, Доббі.

-  Дякую-дякую. - вона хитро посміхнулася, миттю перетворюючись з величного і таємничого фамільяра в забавну Доббі - Знай, найближчі років десять тобі категорично заборонено вмирати! Зовсім не хочу як він сторіччями блукати у Грані... І ще з тебе тортик. Хоча ні, краще торт, тортезний торт! Я втомилася, між іншим. Ледве оченятами кліпаю. Не знала, що бути героєм така важка праця...

Як швидко в неї змінюється настрій. Шкода, люди так не вміють. Але вже ранок... Настав час повертатися, а значить - знайти місце для перенесення.

Двері храму залишилися за спиною, забираючи з собою частину тих тривог і печалі, що накопичилися в моїй душі останнім часом. Провівши поглядом сонце, що визирнуло з-за дахів, почала шукати непримітний провулок, але не встигла зробити і кроку вбік, як знову зупинилася.

Зовсім поряд, на сходах, сиділа стара ворожка Яана… Почувши мене, вона ніби прийшла до тями, обернувшись і впиваючись у моє обличчя уважним поглядом.

- Ну, привіт! – згадуючи нашу минулу бесіду, я з нерозумінням і побоюванням подивилася навкруги, а тим часом вона продовжувала говорити.

- Я на тебе вже зачекалася. Іди за мною і нічого не бійся. Тут немає твоїх ворогів, а я можу, точніше маю, дати відповіді на твої запитання.

Не знаю, чому я повірила їй. Чи тому, що вона попередила про отруту, чи просто було в ній щось таке особливе, наприклад сяюче золотом поле навколо її фігури, але в мене не виникло навіть думки відмовитися. Ми пройшли кілька десятків метрів, оминаючи будинки і наближаючись до різнобарвних наметів на одній із численних площ, що розташовувалися в центрі міста. Випадкові перехожі не звертали на нас уваги, артисти ж відсипалися після нічних гулянь, тому незабаром ми зупинилися біля невеликого білого шатра. Стара з неочікуваною легкістю і навіть грацією відкинула полог, прослизаючи всередину і з силою затягуючи мене за собою.