Глава 12

Не можна допомогти всім, каже безсердечний, і не допомагає нікому.

Марія Ебнер-Ешенбах

Наступні дні злилися в суцільну метушливу чехарду подій, що змінювали одна одну з такою швидкістю, наче за ними, як і за мною, постійно хтось женеться. Для початку половину грошей, моєї моральної компенсації від грабіжників-бандитів з дороги, я поклала на анонімний рахунок у гномій банк, з прив'язкою до родового зліпку. Грань хоч і надійніша, але хотілося бути впевненою, що якщо зі мною щось трапиться, піду я чи залишуся, у Тіта, як мого брата, завжди буде доступ до цих грошей.

Потім ми зустрічалися з артистами, і я вкотре намагалася зійти за свою і не здаватися надто дивною в чорній масці серед білого дня. Але в цирку дивного вистачало і без мене, тому навіть якби я загорнулася з ніг до голови в простирадло, вони, напевно, сприйняли б це нормально, як сценічний образ. Моя гра всіх більш ніж влаштувала, я навіть отримала запрошення залишитися та продовжити шлях з ними на постійній основі, а саме вирушити в тур містами аж до столиці. Я, звичайно, обіцяла подумати, але з огляду на те, для чого ми хочемо пробратися в замок, загадувати наперед - не надто розумна ідея.

Словом, вдень репетиції чергувалися з прогулянками по місту і ярмарковими дивами, а вночі ми тренували невидимість і перенесення, вчили карти і найважливіше - свої ролі.

У таких тренуваннях виявився цікавий момент: прийнявши в рід, де б не була, я завжди відчувала Тіта, та знала чи все з ним добре а, найголовніше, могла пересуватися до нього чи переносити предмети. Так працював родовий зв'язок!

І ось настав день ікс. Місто прикрашене різнокольоровими прапорами, всюди вирує веселий не зовсім тверезий натовп, а ми з трупою артистів стоїмо перед непримітними дверцятами в сірій замковій стіні. Судячи з вивченого напам'ять плану, вона веде в службові приміщення, перетинаючи безліч коридорів, один з яких виходить в пишно прикрашений бальний зал.

Охорона перевірила нас ще на вході у ворота і, подолавши захист легальним шляхом, а не зайцем, як завжди, я могла б відразу перенестися вглиб підземних лабіринтів, але план полягав в іншому. Наш різношерстий натовп у барвистих костюмах шумно і з музикою просувався вузькими коридорами «закулісся» замку.

То тут, то там ходять слуги. Одні в парадних лівреях з підносами, інші у сірих непримітних костюмах з ганчірками, відрами та якимись незрозумілими предметами. Гостей у цій частині не було і бути не може. Зараз і я, і всі, хто мене оточують – лише обслуга. Гордість цей факт трохи зачіпає, але жити можна. Головне пам'ятати, що я нічим не гірша від будь-яких навіть найблагородніших дам і лордів, і плечі розпрямляються самі собою.

Коли ж ми нарешті дісталися гримерки, я остаточно переконалася, що в замок непогано приїжджати на екскурсію, а ось жити... Досить сумнівне задоволення. Хоча, будемо відверті, мені ніхто й не пропонував... Для артистів виділили не надто велике приміщення, по суті, комірчину з вузьким проходом, що виводить прямо в зал, де світ ніби розділився надвоє.

З одного боку -  весела метушня, гучний сміх, какофонія звуків налаштування інструментів. Усюди летять вгору ноги і спідниці танцівниць, що проводять останню репетицію, розспівуються співаки, а ящики фокусників, які обов'язково з’являються у когось під ногами, додають до загального гвалту нових «слів» та атмосфери. В кутку палахкотять вогняні кулі жонглера, слабкого мага повітря, а біля єдиного вузького дзеркала скупчилися дівчата, адже кожній потрібно поправити вбрання, зачіску, макіяж.

Я стояла осторонь цього хаосу трохи похмурою фігурою. Не дивно: сукня чорна, говорю мало, маску не знімаю зовсім. Мене, як виявилось, так і прозвали «Маска» – дівчина загадка. Списали всі мої дива і нелюдимість на образ, чому я була тільки рада. Я все ще переконана, що чим менше про мене знають, тим їм краще. Але це все закулісся, а варто пройти сірим погано освітленим проходом, як крізь легкі білі штори відкривався зовсім інший світ.

Тиха мелодія скрипки. По натертому до блиску паркету з химерним візерунком у незнайомому мені танці проносяться пари. Обличчя їх приховані масками, але від циркових чи слуг ці люди відрізняються, як небо та земля. Впевнені жести й погляди чоловіків, кокетливі й сором'язливі, найчастіше удавані, кривляння дам. Ллється рікою вино, звучать сміх та компліменти, миготять різнокольорові подоли.

У мене навіть почала закрадатися думка, що можливо ми поспішили з висновками. Не поєднувалися тутешні веселощі, щасливі усмішки гостей та святкове оздоблення з тими жахами, які за нашим припущенням таяться у місцевому підземеллі. І тим не менш, довіряй та перевіряй. Навіть у моєму рідному світі брехня була скрізь і всюди, особливо за красивими фасадами, що говорити про цей.

Іноді, щоб побачити істину, потрібно просто подивитися з іншого ракурсу, що я в якомусь сенсі і зробила, перейшовши на внутрішнє бачення. Перше враження справді виявилося оманливим. У цьому світі шику та блиску, мабуть, акторів навіть більше, ніж у нашій трупі... І їхня сцена – це життя, а не лише швидко спливаючі хвилини виступів. В якомусь сенсі це можна вважати платою за причетність до вищого світу, і всі задоволені ціною. Тільки мені стає тяжко на душі, адже я бачу правду, а вони вважають за краще брехати і вірити брехні.

Маска може приховати обличчя, посмішка - ввести в оману, але тільки не тоді, коли слідом за нею в емоційному полі з'являються червоно бурі сполохи. І що більше я спостерігаю за гостями, то сумнішими стають мої думки. Хтось заздрить, хтось зловтішається, злиться, багато хто нудьгує, і лише рідкісні пари овіяні світлими почуттями. Кохання, подяка, довіра, радість, спокій і задумливість - були у меншості.