Глава 8

Єдине, що потрібно для тріумфу зла

- це щоб хороші люди нічого не робили.

  Едмунд Берк

Як і очікувалося, прокинулася я з думкою про те, що пригод мені вистачило. Це на Землі найстрашніший звір - людина, а тут, як виявилося, є створення набагато небезпечніші. Хто б не приклав руку до появи вчорашнього монстра, зустрічатися ні з ним, ні з жертвами подібних експериментів знову не хотілося б.

Я поворухнулася, розминаючи тіло, що закам’яніло за ніч. Відсутність нормального відпочинку нагадала про себе накопиченою за два тижні втомою. Кожен м'яз відзивався болем, і сьогодні сил терпіти всі недоліки похідного життя вже не було. Все ж таки я не залізна...

Незважаючи на всі мої старання, я здавалася собі дуже брудною і вимотаною. Хоча чому здавалась? Так воно насправді й було, тому сьогодні я вирішила не думати, не боятися, а просто жити. Жити, а не виживати! Рідкісна розкіш у всіх світах.

Час наближався до полудня… Початок вересня, а сонце все ще пекуче. Навіть не віриться, що прийшла осіння пора. Якийсь час просто дивилася в ясну блакитну височінь, де маленькі чорні силуети птахів влаштували свої танці. Ось де свобода, жодних меж. Але через секунду згадую про нічне сидіння на дереві та вирішую, що кожному своє. Людина має бути людиною, навіть якщо вона трохи ельф, гном, перевертень або хто ще тут буває.

Втім, шукати людей не довелося. Це я після "дивної" ночі спала так, що прокинулася б тільки від того вчорашнього виття над вухом. Мені було просто необхідне перезавантаження. У місцевих же жителів свої справи-турботи і вставали вони разом із сонцем, а не ближче до обіду. Тому безглуздо дивуватися з того, що мене помітили. Дивно, що цього не сталося раніше.

Це були звичайні дівчатка від п'яти до сімнадцяти років, у простих світлих сарафанах і з величезними кошиками повними ягід і квітів. Вони, напевно, поверталися з лісу, коли натрапили на мене. У тутешніх місцях сама пора для збору лісових дарів, і подібні групки я постійно бачила на околицях сіл, але вперше зустрілася з однією з них віч-на-віч. Ось таким я виявилася подаруночком…

Для дівчат подібна ситуація, мабуть, теж була в новинку. І тим не менше на мене вони дивилися скоріше з цікавістю, ніж зі страхом (навіть старші), і це обнадіювало. Не стануть же звичайні люди кидатися на мене з вилами і смолоскипами, так? Тут інквізиції немає, відьом не спалюють, та й я, якщо вже на те пішло, не зовсім і відьма.

-  Привіт... А ти хто? - першою порушує тишу дівчатко з кумедними косами, що стирчали в різні боки. Приблизно такі зачіски мені заплітала Аліса (і на обличчі мимоволі промайнула сумна усмішка).

– Я Ліна. - складаю легенду на ходу, благо заготовки були. - В Шалтар іду.

- Так до нього ж тиждень шляху! І ти сама лісом йдеш? - старша дивиться на мене підозріло, і з цим треба щось робити.

Що ж, чим неймовірніша брехня, тим простіше в неї вірять. Уявила себе актрисою та напустила сльози.

- Я... - вдаю що затнулась - мене сусід дід Тіло підвіз до розвилки. Тітка мала зустріти. Я чекала кілька годин, а потім пішла на зустріч і натрапила на магічний заслін.

Завіса навколо покинутого села і справді була, просто я її проскочила порталом, навіть не помітивши. Але про це говорити звісно не стала, як і про те, що ані діда, ані тітки у мене не було, в жодному з світів. Імена ж я назвала, схожі на нашого Івана, ті, що звучать на кожному кутку, так більше шансів вгадати. І серед дівчаток вже почали лунати зітхання та ахи. Судячи з усього, чутки тут розходяться швидко і всі вже знають про біду, що спіткала їх сусідів.

- Так страшно було, жах. - продовжую говорити напівправду, нехай пробачать мені стихії, як кажуть місцеві. - А потім я зустріла його, і він мене врятував, вивів з лісу - вказала на пса, який поважно піднявся зі свого ложа щоб нарешті підійти до нас. Дівчат він як загрозу зовсім не сприймав.

Ну що сказати... Молодші побачивши "пухнастика" покидали кошики і почали обіймати цього дамського угодника. Мене ж більше хвилювала реакція на моє оповідання інших.

-  Ти не турбуйся. Ходімо з нами до села. Там усе вирішать. - сказала та, яку я визначила, як старшу, і додала вже тихіше - Нехай краще вони розкажуть ...

- Що розкажуть? – інформація в моїх обставинах зайвою не буде, тому питання щире, залишалося лише додати в голос істерично схвильованих ноток.

Наче вийшло. На мене подивилися зі співчуттям. І одна із дівчат не втрималася.

- Так у Старій березі мор і нежить. Маги із самої столиці приїхали, захисний заслін поставили. Подейкують, всі, хто в селі був, мертв'яками стали, і їх усю ніч у лісі відловлювали!

- Т-ш-ш... - шикнули на неї. - Що ти кудахчеш, адже там і тітка її жила!..

- Ти не хвилюйся так, може, її встигли вивезти, там багатьох врятували. Я так чула... - спробували втішити дівчата, причому так щиро, що мені стало ніяково за свою вимушену брехню.

Хоча мені навіть і не доводилося особливо вдавати, варто лише згадати вчорашній день і я то червоніла, то біліла цілком натурально. Село, монстри, скелети. І це явно не випадковість… Навіщо робити щось подібне? Адже тут нічого, крім селищ, немає. Ні замків, за які можна битися, ні зброї чи якихось ресурсів… Нічого, крім людей. І в чому тоді сенс? Я не могла зрозуміти невідомих експериментаторів та їхніх мотивів, а ось мої мимовільні рятівники викликали повагу. Достатньо того факту, що знаючи про серйозну небезпеку під боком, люди з цього села не бігли без оглядки, а викликали допомогу, будучи впевненими, що їх захистять.