Глава 6

Серед безладу знайдіть простоту;

  серед розбрату знайдіть гармонію;

у труднощах знайдіть можливість...

Альберт Ейнштейн

Снилося мені, що граю. Всипана вогнецвітами галявина розриває імлу рудими відблисками, а я стою зі скрипкою в руках і прислухаюся до звуків. Десь у висоті гуде вітер, з тихим шелестом хитаючи листя, з тягучим скрипом схиляючи гілки. Я сама ніби стаю частиною лісу, його продовженням і теж починаю плавно рухатись у такт. Скрипка підхоплює казкову мелодію цієї ночі, насичуючи її новими фарбами. То завмираючи, то прискорюючись, то плачучи, то сміючись, вона зривається зі струн, наповнюючи все навколо змістом, розповідаючи мою історію.

Несподівано поруч лунає зітхання. Смичок завмирає в моїх руках і тендітна гармонія відразу руйнується.

- Добре граєш, із душею. - звучить з-за спини тихий, трохи хрипкий, навіть глухий голос, і я обертаюся.

За два кроки від мене стоїть старик. Стоїть, не рухаючись, наче статуя. І це лякає.

-  Хто ви? - зривається з губ питання.

- Зневірена душа, замкнена в цьому світі, або дурний самотній старий, який присвятив музиці все своє життя. Обирай, що хочеш, це дві сторони однієї монети. Крокуюча має розуміти такі речі.

- Але чому ви замкнені? - цей момент мене особливо насторожив, все-таки я досить мало знаю про місцеві душі, та й загалом, треба визнати, не дуже багато знаю. - Хіба душі після смерті не йдуть на переродження? Де ми взагалі?

– Це грань. Така, якою ти її захотіла побачити. Твоє місце сили. А я... Я був надто дурний і самозакоханий за життя, от і розплачуюся тепер. Нікого не вбивав, за це можеш не хвилюватись. - він ніби вгадав мої побоювання. - Ти вже знаєш, що грань не дозволяє брехати будь-кому, ні мертвим, ні живим? Я не завдам тобі шкоди... - якийсь час старий мовчав, а потім, наче прокинувшись, продовжив. - Розмова буде довга, тому пропоную змінити декорації.

Одночасно з цими словами, смуга лісу змінилася дерев'яними панелями стін, замість трави під ногами з'явилися пухнасті килими і незабаром обстановка нагадувала справжнісінький кабінет. Затишні медові шпалери з рослинним орнаментом, вази з квітами на невеликих столиках, камін, що пихає цілком реальним жаром, і два обтягнуті візерунковими тканинами крісла поруч. Тим часом старик підійшов до одного з них, запрошуючи мене рукою сідати, а сам розташувався навпроти.

Я не знала, що думати, вже втомившись дивуватися. Виходить гранню можна керувати?

- Отже, на чому я зупинився... Свого часу мене вважали геніальним музикантом, я давав концерти при дворі та у замках вищих аристократів. Кожен, навіть сам владика, вважав за честь прийняти мене у своєму будинку і мені це лестило. Я жив на широку ногу, я любив і був улюбленцем вищого суспільства, що вже говорити. Але все це виявилося фальшем.

Єдиною моєю справжньою пристрастю завжди була музика. А коли настав мій час, нікого не було поруч. Я просто згас, як згасають звуки. Мій дар став моїм прокляттям, якорем душі, прирікаючи мене бути вічним відлунням свого минулого життя. Ось така історія. Але це все увертюра. Я хочу попросити тебе про допомогу.

- Але чим я можу допомогти?

- Скрипка. Нерозділена душа після смерті мага завжди або перетворюється, стаючи практично безсмертним монстром, або притягується магічними артефактами. Немає нічого дивного в тому, що душу мою притягнув предмет, який давно став сенсом мого існування. Але триста років ув'язнення - достатня кара за моє затворництво і гординю. Як вважаєш?

Я здивовано подивилася на нього. Доббі звичайно згадувала про те, що нерозділені душі магів можуть перетворюватися, але я якось не надала цьому великого значення.

- Я не зовсім розумію, як це все відбувається... - зізналася чесно.

- Я був слабким магом вогню, тож цю скрипку треба віднести до храму стихій. Жерці проведуть ритуал, спалять її звільняючи мене.

-  Так просто? Але навіщо чекати триста років? - я відверто не розуміла, навіщо він він стільки часу вичікував.

Старик тим часом продовжував уважно вдивлятися в мене, задумливо, навіть відчужено, але на питання все ж таки відповів, хоча і зовсім не так як я очікувала.

- Поки в цій скрипці моя душа, навіть бездарний неук гратиме на ній так само, як я за життя, а значить ідеально. Я, звичайно ж, цього нікому не дозволяв, але сили вже закінчуються і скоро я просто не зможу чинити опір. А чи багатьох ти знаєш, хто свідомо відмовиться від багатства та слави, власними руками перетворивши їх на попіл?

- Але в мені ви впевнені. Інакше не були б такі відверті. Чому?

- Тобі ні до чого мій талант, ти й сама гратимеш не гірше, а можливо і краще за мене, з часом. А душа в тебе чиста, правильна…

Що ж, легко прийшло, легко пішло. Схоже, це правило, як і закон підлості, у всіх світах незмінне.

-  Я допоможу. Але в обмін, можете навчити мене змінювати межу, як ви це зробили з кабінетом? Хочу мати місце, де буду в безпеці.

- Навчити можу. Ти й сама це можеш, треба лише повірити та дати волю фантазії. Але ти не забувай, що хоча тут немає часу, довго перебувати тут ти не зможеш. Хіба що використовувати його як склад і можливість поміркувати в спокійній обстановці.