Глава 5

Завжди вибирайте найважчий шлях – на ньому ви не зустрінете конкурентів.

Шарль де Голль

Входити до міста було трохи моторошно. Одна справа, коли тебе ніхто не бачить і це створює хоч якесь відчуття безпеки та захищеності. Інше, коли ти опиняєшся на загальному огляді, зовсім не уявляючи чого від цих "усіх" очікувати. Залишається тільки сподіватися, що наші світи не надто відрізняються, крім магії звичайно.

У книжках завжди все просто. Якщо героїня і потрапляє в халепу, то невдовзі всі проблеми вирішуються. Вона або знаходить скарб, або випадково рятує короля і отримує титул. Мені теж нема на що скаржитися. Все-таки жива, навіть із даром, ще й із Добі мені можна сказати пощастило. Але грошей на плату за прохід в містечко у нас не було. Тоді, у хатинці, під руку якось не потрапили, а шкода.

Словом, у місто ми пробиралися зайцями, під прикриттям відводу очей. Пристроїлися біля возів, прослизнули повз вартових, і ось блукає вуличками, сподіваюся, не надто помітна дівчина з казанком у руках. У сукню я перевдяглася заздалегідь, косу заплела, косинку накинула. Іду впевнено, намагаючись наслідувати місцевим, адже не дарма я подумувала вступати і до театрального.

Повз проходили люди, а іноді й нелюди, дуже виразно на це натякала наявність іклів, хвостів, величезного зросту і кам'яної шкіри. На щастя, все перераховане не об'єднувалося в одному екземплярі та  зустрічалося не так часто. Що не кажи, звичайні люди викликали в мене значно менше побоювань.

Я прислухалася до розмов, придивлялася до поведінки оточуючих і вдавала, що чудово знаю, куди прямую, насправді, просто йдучи за натовпом. Це правило я засвоїла ще у своєму світі, коли потрібно було знайти вихід у метро, він завжди виявлявся найдієвішим.

Мову я розуміла, що мене дуже тішило, а ось інформації все ще було мало. Точніше вона була зовсім не тією, що мені потрібна. Ціна за помідори ще добре, тепер знаю, що п'ять мідяків за кілограм це дорого. Чи то незнаний перекладач так працював, чи ще що, але всі величини, на щастя, поки збігалися із земними. А ось навіщо мені знати, що онук Іліни сестри Фросі наречену привів і будинок будує - це, звичайно, питання. Хоча ім'я на всяк випадок теж запам’ятала, моє може виявитися надто примітним. Та й загалом, у хорошому господарстві все стане в нагоді, тому вушка на маківці, і тупаємо до ринку, поки Доббі мовчить.

Ближче до центру міста дерев'яні хатинки змінилися акуратними кам'яними будиночками, які тулилися один до одного, шикуючись у рівні вузькі вулички. Дорога тут була викладена камінням і якщо вдома бруківка дуже дратувала (каблуки застрягають, у транспорті трясе), то тут, навпаки, тішила. У тому числі й тим, що окрім возів із кіньми саме на цих вуличках я вперше побачила магмобіль. По суті, він нагадував витягнуту карету, ось тільки замість коня спереду кріпилося дивної форми кермо та важелі, за допомогою яких візник, а правильніше сказати водій, міг ним керувати. Я навіть завмерла, намагаючись зрозуміти, як він працює з огляду на все, що розповідала Добі про заклики елементалів у цей мир. І тут же поплатилася за свою допитливість, отримавши болючий тичок у плече від перехожого.

- Наче моб вперше побачила! Рот не роззявай, незграба! - крикнула якась баба, жінкою її назвати я не могла, і ніби криголам помчала далі.

Надовго саламандри не вистачило, і до того моменту, коли натовп вивів нас до ринку, вона знову шебуршилася в моєму волоссі, коментуючи все поспіль. Я спершу просто блукала між людьми, а потім вирішила, що здібності потрібно тренувати і переключилася на магічний зір. Знати не знаю, як правильно його називати, але головне, що працює і з кожним разом все краще.

Площа, заставлена рівними рядами лотків із товарами, до яких подекуди примикали вози та криті фургони, заграла райдужними переливами. А я стала зацікавлено озиратися довкола, роблячи для себе відкриття за відкриттям.

Ось стара лається з покупцем, намагаючись всунути йому явно несвіжу рибу, і поле навколо неї спалахує червоно-бурим. Виходить за цими полями можна розрізняти емоції? Шукаючи підтвердження своєму припущенню я вдивляюся ще уважніше. Мимо пробігає дівчинка, зупиняється біля одного з лотків і вдумливо відраховує монети, поле сяє рівною зеленню. Ось вона викладає монети і з радісною посмішкою вибирає в кошик яблука і пироги. При цьому її поле спалахує чистим жовтим світлом. Виходить, жовтий – це радість? Брудний червоний – злоба. А зелений тоді – задумливість? Все цікавіше та цікавіше...

Переконавшись у новій властивості свого дару ще на кількох перехожих, вирішила все ж таки переключитися на те, заради чого в принципі і завітала на ринок, а саме на товари.

Атмосфера була на диво знайомою. Поки був живий батько, він часто блукав барахолками в пошуку рідкісних предметів, було у нього таке хобі. Мене іноді теж брав із собою, я ще завжди дивувалася, як в одному місці може бути стільки різних предметів. Вражаючий контраст. Де ще поряд з бюстом Леніна та старовинними мідними свічниками 19 століття можна було побачити іржаві крани, ковбасу та спідню білизну.

Ось і зараз я з цікавістю розглядала все від тканин і мережив з химерними візерунками до довгих мечів і незрозумілих пристосувань.

Зазивали кричали з усіх боків:

- Вогняний куб за найкращою ціною. Один срібник і у вашому будинку завжди буде тепло, а чоловік не давитиметься холодним обідом. Розпалюється за секунди легким помахом руки.