Глава 4

Зміни – це двері, які відчиняються зсередини.

  Том Пітерс

Війна, війною, а обід за розкладом. Доббі мою думку підтримувала, тому горщик незабаром обіцяв порадувати нас дном. Юшка теж була чудова і я навіть примирилася з досить важким і не надто зручним для перенесення казанком, який при ходьбі планомірно додавав моїм змученим ногам синців. Але своя ноша не тягне. Тож після чергового ситного обіду я дивилася на нього мало не з любов'ю, а саламандра, на моє гаряче прохання, навіть наклала на його вміст стазис для збереження.

Звикнути до магії довкола виявилося не так просто. Найчастіше я просто про неї забувала, і це вже неодноразово грало зі мною злий жарт. Нехай, завдяки саламандрі звіри обходили нас стороною, але мені було досить хижих квітів, які плюються отрутою, вибухаючих ягід і світних грибів, які періодично переміщалися за нами слід у слід.

Як не дивно, кожному подібному явищу було пояснення. Гриби прагнули бути ближчими до живих істот (живлячись їх енергетичним полем), квіти полювали на птахів, а ягоди... Виявилося, що їх вибухи це реакція на рух. Цікава властивість, якою охоче користувалася усіляка живність, влаштовуючи свої домівки в корінні подібних чагарників. Відмивається сік цих ягід, до речі, жахливо, та й з жителями я знайомитись бажання не мала, тому подібні дива нового світу намагалася обходити стороною.

В одну з ночівель мене не на жарт налякали метелики. Ага, милі такі створіння розміром з рояль, що світяться в нічній імлі. Вони прилетіли на світло і тепло багаття і кружляли над нами, поки я не ризикнула загасити вогонь. Можна було звичайно його залишити, адже ночі холодні, а метелики виявилися досить спокійними і, на щастя, не хижими. Але у мене не настільки залізні нерви.

Згадайте ті літні ночі, коли крізь москітну сітку на вікні в черговий раз просочується якась особливо настирлива муха. Маленька, але гучна настільки, що навіть дуже врівноважена людина у певний момент підскочить із тапком у руці, вступаючи на шлях війни. Розповідати про таке буває кумедно, а от стрибати під стелею посеред ночі і прокидатися з синцями під очима зовсім ні. За подібними ж метеликами особливо не пострибаєш, а заснути під таким вентилятором із крил неможливо.

Словом, дивовижного було достатньо, хоч я і не завжди була їм рада. А ось фей, русалок та єдинорогів поки що не зустрічала. Мабуть за тим самим горезвісним законом підлості. Хоча Добі і стверджувала, що вони бувають у цих лісах.

В черговий раз, зробивши перерву на відпочинок, я розглядала карту вперто намагаючись визначити маршрут, що в моїх умовах було досить проблематично. Ні тобі зрозумілих позначень, ні курвіметра[3], ні супутникових знімків із геолокацією. Як же ми швидко звикаємо до хорошого!

Ліс, а точніше так званий священний гай, я знайшла тільки з третьої спроби і то завдяки вручну доданому хрестику, який мабуть позначає знайоме село. Справу ускладнювало ще й те, що після перенесення про своє місцезнаходження я могла тільки здогадуватися, ґрунтуючись на припущенні, що зміщення координат відбувається поки що лише на кілька кілометрів. Знати б ще куди... А то може виявитись, що я мечуся по колу, як муха в банці.

І все ж таки карта допомогла мені з головним - визначити напрямок подальшого руху. Враховуючи, що на мене полюють, я вирішила, що рух, у моєму випадку - це не лише життя, а й свобода. Затримка на одному місці більше ніж на кілька діб може видати моє місцезнаходження. Отже, найкращий варіант - не ризикувати і рухатися безупинно, за можливостю плутаючи сліди.

Найкраще для цього підходило якесь портове місто. Безліч нових людей, серед яких я не здаватимуся дивною. Простір для вибору шляхів відходу. І найголовніше, у великих портових містах, певно нерідко осідають унікальні артефакти та книги, що дає примарну надію знайти шлях додому.

До столиці я їхати не хотіла принципово. Нерозумно прагнути туди, де, судячи з уривків розмов моїх викрадачів, назріває державний переворот. Попередити когось? Думаю там і так усі в курсі. А мені підставлятись не з руки. Чому бути, того не оминути. Ось тільки в політику зазвичай не входять, а вляпуються. І це зовсім не те, чого б я хотіла.

Ходьба по пересіченій місцевості з кожним днем ставала дедалі простішою та звичнішою. Це вже не перші дні, коли я постійно зупинялася, а часом падала від втоми та голоду. Рідше стали привали, м'якша хода. Мені навіть почало здаватися, що я відчуваю ліс, знаю, де обійти, де залишитися. І, на щастя, це чуття поки що не підводило.

Для ночівлі я вибирала невеликі галявини, де робила м'який настил біля вогнища, в якому вкладалася саламандра. Набравшись сил, вона окреслювала навколо багаття захисний контур, що дозволяв спати, без побоювань прокинутися в чиємусь шлунку, тобто зовсім не прокинутися. Нарешті можна було не здригатися від кожного шереху і трохи розслабитися.

Кожен привал, я чесно намагалася відшукати в собі магію і теж щось чаклунути. На превеликий жаль - безуспішно... Мабуть, не просто так до мене на одинадцятиріччя не прилетіла сова з Хогвартсу, раз навіть у чарівному світі я нічого до пуття не можу зробити. Невже мені щоразу потрібно опинятися на межі нервового зриву, щоб зробити крок за цю саму "грань"? Перспектива, щиро кажучи, не радісна. Так і з глузду з'їхати недовго.

   Я намагалася зрозуміти, в чому моя помилка. Згадуючи всі переглянуті фільми, прочитані книги, почуті історії, я годинами сиділа біля вогнища, намагаючись медитувати. Ноги відсиділа, замерзла, втомилася, але ні: каміння поглядом не піднімалося, вода за помахом руки не замерзала. Словом, ніякого чаклунства, тільки хіхікаюча Доббі під боком, яка бавилася, спостерігаючи за моїми безуспішними спробами. Але веселощі були недовгими, адже в результаті саме їй довелося відповідати на всі питання, що виникали у мене.