Глава 1

Якщо є ймовірність,

що може статися якась неприємність,

то вона обов’язково станеться.

Закон Мерфі  

Що робить наш день незвичайним? Маленькі радощі, великі події... Іноді щось нам здається вкрай важливим, навіть життєво важливим. Нам необхідно, будь-що-будь, встигнути на автобус, закінчити вчасно звіт, поставити галочку в нескінченному списку справ. Ми зациклюємося на дрібницях так, ніби без них наш світ зникне. Ось тільки розуміємо ми це, як правило, коли стає вже запізно.

Для мене цей день розпочинався незвичайно. Як може бути інакше, адже саме сьогодні я вступаю в новий етап свого життя. На старому фортепіано вже лежить папка з документами, а в телефоні світиться рядок, що гріє серце, "зарахована на бюджет".

Ось я йду коридорами інституту, залишилися справжні формальності, і я стану студенткою. Подумати тільки! Ще кілька хвилин і моя мрія стане на крок ближче. Ось я щаслива підстрибуючи несуся додому, де на мене чекають мама і сестричка. Мама в мене вчитель молодших класів, Лисенку ж лише 10 років, тому шкільні канікули для нас – щаслива пора. Ось я перераховую гроші, що залишилися з останнього підробітку, і з чистою совістю завертаю у бік магазину. «Сьогодні ми заслужили свято», - кажу собі, обираючи торт.

Саме тоді, випадково поглянувши у вікно, я помітила їх.

Не знаю, що зачепило мене насамперед, їхній дивний вигляд чи те, що вони стояли посеред вулиці, а натовп без жодного погляду обтікав їх. П'ять чоловіків, вони були зовсім різні, але при цьому невловимо схожі. Костюми ніби під старовину, але не як у дешевих театральних постановках, а з явно якісних тканин, наче вони зійшли з екрану якогось багатомільйонного фільму про вікторіанську епоху. У двох з них на поясах мечі, а одяг подекуди прорізаний і звисає забарвленим кров'ю лахміттям, поруч стоїть відчужений чоловік, що кутається в плащ, наче йому холодно. Він намагається щось пояснити гордовитому франту в розшитому золотом костюмі, але, схоже, не надто вдало, оскільки його співрозмовник невдоволено кривить обличчя.

А я чомусь не могла відвести від них погляду. У голові множилися питання: «Хіба в нас у місті знімають фільм? Вони із театру? Косплей, аніматори чи якась безглузда суперечка?» Варіантів, по суті, безліч і занепокоєння, що з’явилось невідомо звідки, притупилося. Я з усмішкою підхопила коробку з тортом і поспішила на вихід. Сьогодні мій день!

Ось тільки не пройшла я й кількох кроків, як пролунав оглушливий гавкіт, а за ним жалібне скиглення. Я озирнулася. На дорозі корчився від болю Півон - пес, який гуляв сам по собі. Він не мав господаря, але ця вулиця була його домом. Він знав кожного мешканця, охороняв та захищав нас, миттєво виявляючи чужинців. Дітей проводжав до школи, а робітників зустрічав після роботи. Він уже декілька років був загальним улюбленцем, і я не стала винятком.

І ось зараз він гарчав на неприємного лисого хлопця, вкритого дивними татуюваннями-символами. Гарчав і скиглив від кожного удару важкого чобота цього садиста. Здається, не минуло й секунди, як я вже стояла поряд, відштовхуючи цього відморозка убік.

«Ви у своєму розумі? Що робите!?" - Я з жахом дивилася то на тварину, що мучиться, то на лисого.

Гнів і нерозуміння змішалися з тим занепокоєнням, що з'явилося в магазині, і я не помітила, як опинилася в колі тих, за ким нещодавно спостерігала. У тому, що цей відморозок із їхньої компанії не залишилося сумнівів. І все-таки вони здавалися більш врівноваженими, і я не розуміла, чому ніхто його не зупинив. На вулиці день, безліч людей, але всі просто проходять повз, ніби тут нічого не відбувається.

Я стала, загороджуючи собаку, і з обуренням подивилася на цю компанію.

«Заберіть цього! - Я кивнула на відморозка - Або я зараз викликаю поліцію. Чому ви взагалі його не зупинили?!» - все ж таки запитала я.

Я не така наївна, щоб вимагати чогось більшого. Просто хотілося, аби їх тут не було. Відповіді я не дочекалася. Вкритий плащем, просто щось прошепотів франту і два амбали вийшли вперед, підкоряючись дивному жесту останнього, підійшли до відморозка і відвели його вбік. Ось і добре...

Я перевела погляд на пса, що вже важко дихав, і дістала телефон. Потрібно викликати таксі, хто знає, які у нього пошкодження, до вет. клініки хвилин п'ятнадцять їзди, вони врятують, допоможуть. А наступної миті відчула, як руку з телефоном міцно стискають і ривком тягнуть убік. Торт падає на землю, до плеча притискається щось холодне, схоже на камінь, я відчуваю біль і кров, що стікає по шкірі. Голова ніби вибухає, осипаючись уламками, і я просто не встигаю нічого вдіяти.

В оповитій темрявою свідомості, мелькає абсурдна, для такої ситуації думка: «Торт шкода».

***

 Анурх Ар Тірот був не в настрої. І на те були вагомі причини. Переворот виявився невдалим. Це пес Вітор, якого наблизив до себе останнім часом принц, не тільки зміг запобігти кільком замахам, а й вивів на його слід службу безпеки Естола. Як результат: замок захоплено темною вартою, а самого Анурха позбавив титулу та засудив до страти коронований брат. Але засудити це лише пів справи, і вони припустилися неприпустимої помилки, вирішивши, що він переможений. Ні, зовсім ні. У нього все ще є вірні люди, і те, що він живий, тому доказ. Йому просто потрібен час для удару у відповідь. А чекати він давно навчився.