Частина 1. На Якірній Стоянці

Мореас Фрост

                                             Г Р А Й Л И В А    А К У Л А

   Робоча конячка, теплохід «Осип П'ятницький» прибув

в невеликий індійський порт з назвою Нагапаттінам, і в

очікуванні навантаження став на якір на зовнішньому

рейді. Якщо дивитися на карту, порт цей розташований

на правому узбережжі півострова Індостан, поблизу від

північного краю всім відомого острова Цейлон. Нудна ця

справа - якірна стоянка на рейді. Знову ж таки стабільна

тропічна спека вдень і контрастно підвищена вологість у

вечорі та вночі. І, по суті, ніякої зміни декорацій, зовсім

немае за що оку зачепитися. Загалом, лише безнадійна

туга, яка мало що цікавого віщує. Однак скоро все дуже

навіть рельєфно зміниться....

                                       Частина 1. На Якірній Стоянці           

      Акула…
      Один лише її суворий, дивовижний силует у воді миттєво викликає поважне хвилювання в підсвідомості, мимоволі віддається десь внизу тіла натуральним холодком при кинутому навіть швидкоплинному погляді на це диво природи. Стрімкі лінії великого, міцного корпусу, і той, що неймовірним чином розбурхує уяву, зухвалий спинний плавець над поверхнею моря… Видовище від невгамовної, спресованої міці. що випирає з води наскрізь пробирає, вражає, зачаровує... І це тільки від суто зовнішнього антуражу. Навіть без «задоволення» сам на сам або поруч побачити її хижо роззявлену вишкірену пащу з разючим набором смертоносних зубів…      
      Скільки різних сказань та міфів породжено про цих страшних і кривавих мешканців морських глибин - підступних і ненажерливих, проте, як виявляється, насправді створінь розумних та... навіть, кажуть... миролюбних і лагідних. З приводу останнього складно щось однозначно сказати, десь все ж сумнів пробирає. І поки на власні очі не побачиш, не переконаєшся, ні за що не повіриш. Це питання настільки відкрито постає перед нами, обивателями, ще тому, що виховані ми значною мірою «Голлівудом» з його славнозвісними одіозними кінострічками на кшталт «Щелепи» і тому подібними. Ну, то що ж, врешті решт, повинно спрацьовувати в межах нашої свідомості, то до якої думки нам схилятися: «за» чи «проти» зубастих хижаків, «на користь» їхнього інтелекту чи «на шкоду» гуманістичній теорії - до їхньої потенційної агресії?.. Люті та страшні? Чи все ж таки розбірливі й людяні? Напевно, цю дилему кожному довелося б вирішувати для себе самостійно, по-своєму, звісно, не приведи Господи, поведися йому зіткнутися в природному середовищі й безпосередній близькості, ніс до носа, з цим грізним представником підводної фауни. Але... чомусь мені здається, без панічного страху тут явно не обійшлося б.
      Індійський океан. Чудово всім знайомі за шкільними картами обриси трикутника півострова Індостан. Його східний бік. Ближче до вістря, поруч з островом Цейлон, який витягнувся краплею сльози, що стікає, або перевернутою догори жирною комою. Де, як не там, у чистих, прозорих водах, перебувати в незліченних кількостях цим дивовижним і досконалим створінням природи? Та якщо занурюватися в глибину питання, то це ж не що інше, як мана якась для тутешніх теплих вод! Натуральний акулячий розплідник або заповідник! Для місцевих мешканців засилля цих санітарів моря в прибережних акваторіях, для прикладу, мабуть, можна порівняти зі звичним у наших краях та повсякденним існуванням у доступній близькості від нас численних зграй бродячих собак. Якщо розібратися, то взагалі миримося з їхньою близькою присутністю, але приховано все ж стережемося, не підставляємо під обух свою голову, намагаємося триматися осторонь їхнього товариства і водночас не впадаємо у прямо-таки безмежну паніку.

      … На календарі початок вересня 1976 року. Пароплав*  «Осип П'ятницький» – не зовсім типовий лінійник-універсал – прибув із недалекого звідси і солідного за світовими мірками порту Мадрас. Там після повного вивантаження роздобули на борт «важливі», особливі вантажі. У відносно невеликий рефрижераторний трюм прийняли морожену креветку, а у вантажний придонний танк нам закачали порцію оливкової олії. І ось вже другу добу в повній самоті пароплав спочивав на якорі зовнішнього рейду невеликого порту Нагапаттінам (ох, і назви ж тут у міст екзотичні, кручені, язик зламаєш!),  де передбачалося прийняття основного вантажу. Втім, назвати його портом у цілому складно. Хіба що номінально. Тому як усі навантажувально-розвантажувальні операції солідних суден, які приходять до порту, проводяться на зовнішньому рейді, з барж або на баржі, які підходять впритул до борту судна. А це в пристойному віддаленні від берега, грубо кажучи, у відкритому морі. Взагалі-то якась причальна лінія тут присутня, проте, для океанських суховантажних суден шлях у порт закритий через мілководний шельф. Осадка суден з вантажем не дає змоги ані пройти до причалів, ані вийти з порту завантаженими. До того ж доводиться брати до уваги океанічні відливи та припливи, а вони завжди глибокі та контрастні.
      Стоїмо в очікуванні, коли ж до нас нарешті підійдуть ці обіцяні горезвісні баржі з особливим вантажем. Ха!.. подумати тільки, рогів і копит! Так-так, у прямому сенсі саме їх, до того ж найрізноманітніших видів: буйволячих, антилоп'ячих, баранячих та яких хочеш ще на додачу. Так, і такого плану «важливий» вантаж, виявляється, буває... Рідкісна екзотика! Особливо на нюх, враховуючи місцеву тропічну спеку. Смердиш під час вантаження стоїть немилосердний, відчайдушно шибає по носу! Адже в трюми, а далі, і у твіндеки* відкритим способом, просто навалом, безсоромно закидають це «дивовижне» добро. Звідки мені про все це відомо? Та ще з минулого рейсу. Та ж волинка була... Тільки, здається, в іншому порту, вже не пригадаю, якому. Так от душок той і досі до кінця не вивітрився. Але... це, на жаль, не від нас залежить, а від безпосереднього начальства нашої благородної пароплавної контори. Ну, а ми - лише підневільні виконавці, перевізники того, що нам «зверху» начаклують наші «яйцеголові». Зате щоразу заспокоюють, що, мовляв, фрахт* солідний, грошовитий, гріх відмахуватися. Та й преміальними чималими нібито пахне. А от якісь там особливості та наші, м'яко кажучи, певні незручності - кого вони можуть серйозно стурбувати в тих наших «академічних» колах?
      Кажуть, гроші не пахнуть... Для них - точно так, абсолютно не пахнуть, для нашого далекого начальства. Однак для нас тут - дуже навіть помітно пахнуть. Скажу більше, чудово тхнуть! Ні, не те слово - смердять! От тільки ще б до тями взяти, якщо вантаж і справді настільки цінний, як твердять наші пароплавські комерсанти хрінові, чому тоді іноземні перевізники, які поважають себе, відмовляються від задоволення шалених грошенят зрубати - взяти й самим цю гидоту мерзосвітну перевозити? Так ні, нам її з радістю залишають. Зрозуміло, своя відповідь на це запитання у мене є. Напевно, не тільки в одного мене. І вона гранично проста й очевидна. Трюми потім, після здачі таких вантажів, не один місяць, перепрошую, натуральним лайном пруть, ще й із помітною домішкою тухлятини. Хоч як би їх не шкрябали та не полоскали... А на кінчику язика одразу ж предметне запитання провисає: і на якого біса цим хитро зробленим япошкам (вантаж для них призначений) отака пахуча дивина заморська, розуму не прикладу?!... З усього світу подібну протухлу гидоту збирають... А, виявляється, як з'ясувалося, з копит і рогів желатинову вичинку виробляють. На ній фармацевтична і парфумерна промисловості солідно тримаються.  Але ж нам-то від усвідомлення цього факту ніяк не легше.
      Ось і стоїмо, вичікуємо цю обіцяну вантажну «принадність». І поки що можна дихати на повні груди. До певного часу, звісно...
      Цілковитий штиль в океані. Поверхня моря - дзеркало. Навіть найлегшого дихання вітерця - нуль. А це найзручніший час для масштабних фарбувальних робіт, раз стоїмо на такому мертвому припоні. Здавалося б, робочий ранок тільки-но в розпалі, проте, сонце вже нещадно випалює все живе навкруги. Однак життя на пароплаві йде своєю звичайною чергою. Весь екіпаж - при ділі. Вахти у штурманів і механіків продовжують нестися за ходовим розкладом. Електромеханік з електриком і четвертим механіком колупаються з палубними кранами та вантажними стрілами, перевіряючи їх на предмет надійності в роботі. А палубна команда з матросів після сніданку і традиційного ранкового перекуру розписана на фарбування зовнішніх елементів судна, в цьому випадку надводної частини корпусу. Цієї традиційно нудної фарбувальної роботи завжди вистачає - он, куди не плюнь, стільки заліза навколо! Ну, а в настільки агресивному, вологому, морському середовищі крутих тропіків воно особливо піддається активному окисленню - утворенню звичної всім природної іржі. Ні, зрозуміло, на палубу пароплава плювати ніхто не має наміру. У моряцькому побуті подібне не прийнято, поганий тон, кепська прикмета. Та й взагалі неприємне видовище. Плювати, звісно, можна, ніхто не забороняє, але тільки виключно за борт, у воду.
      На кормі кілька матросів на чолі з боцманом готуються оновити назву судна і порт приписки білою фарбою. Учора он встигли підфарбувати назву судна з обох вилиць на носі, спустивши так звані «бесідки»*, а ось сьогодні дотягнулися і до корми. Одночасно, користуючись тихою погодою, керівництво попутно вирішує освіжити шаровою (сірою) фарбою надводну частину корпусу. Зрозуміло, скільки встигнуть до початку вантажних робіт - і то добра справа... А при такій справі чого гальмувати? Судно фактично в баласті, надводна частина корпусу серйозно оголилася по всьому периметру практично на повну його висоту над поверхнею води аж до горба бульба* в носовій частині. До того ж гріх не скористатися ситуацією незапланованого простою, що виникла. Використовуючи невеликий допоміжний кран, за борт на воду спускають імпровізовані повітряні понтони. Роблять це для облаштування елементарного плота у вигляді пов'язаних між собою чотирьох великих порожніх герметичних бочок з покладеними на них зверху широкими міцними дошками. Виходить досить містка, стійка й зручна плавуча конструкція у вигляді платформи, стабілізована з двох сторін кінцями-розтяжками, закріпленими на палубі. На такому плоті спокійнісінько, не заважаючи один одному, в робочому режимі можуть розміщуватися дві людини. За правилами техніки безпеки на плоту за бортом належить працювати саме в парі, а на висоті бесідки над водою, по-простецьки звісивши ноги з дошки, зазвичай влаштовується один матрос. І неодмінно всі працюють у спеціальних поясах із прив'язаними до них страхувальними мотузками (по-морському, лінями), закріпленими на палубі судна. До плоту і бесідки через борт обов'язково перекидається штормтрап*. На допомогу тим, хто працює за бортом, приставляють зовнішнього спостерігача за загальним процесом роботи як для підстрахування, на всяк випадок, так і, як кажуть, перебуваючи на підхопленні - у разі потреби подати-принести щось чи з метою надання технічної допомоги, а також у разі потреби переміщення висячого або плавучого пристосувань.