Розділ 3.4 Орел

Розділ 3.4 Орел

Люк ще вчора домовився з тренером, що приведе хлопця, якого готовий прийняти у команду. Люк ніколи не вихваляв гравців, а оцінював їх навички та рівень гри. Тренер прислухався до Люка. Блондин не дарма був капітаном команди. Статус батька тут був ні до чого. Батько вважав захоплення сина чимось несерйозним та розцінював спортивну кар’єру Люка, як тимчасову забавку.

Джет йшов поряд з Люком та намагався приховати своє захоплення навчальним закладом та спортивним оснащенням, тренажерами, які студенти могли використовувати під час тренувань.

Містер Лівсон вже чекав хлопців. У залі було кілька учасників їх команди, які прийшли потренуватися в зал, бо в них не було першої пари. Звісно, що Кріс також хвостиком прийшов за Люком, бажаючи дізнатися, що то за хлопець та чому Люк з ним так панькається.

– Містере Лівсоне, хлопці, вітаю! – гучно та впевнено мовив Люк, аби привернути увагу.

– Вітаю, кепе, ти сьогодні рано. Не на парах? – запитав один з учасників команди.

– Хочу вас з деким познайомити. Це – Джет. Він чудовий гравець. Я хотів би, щоб він став членом нашої команди, – заявив Люк.

– Щось ти надто багато хочеш, – почувся позаду голос Кріса. – Аби когось ввести у команду, треба від когось позбавитися.

– Вітаю! Нам би не завадило посилити команду, – відповів містер Лівсон, не зважаючи на слова Кріса.

Кріс був дуже посереднім гравцем. Для нього це було просто проведення часу та можливість похизуватися перед дівчатами. Кріс відверто заздрив Люку та намагався триматися до нього ближче, сподіваючись у якийсь момент посісти його місце.

– Вітаю! Я думаю, що Люк надто переоцінив мої здібності, – відповів Джет та потиснув руку тренеру. Це було приємно, його й тут прийняли як рівного. Невже оті всі легенди, що темношкірих насправді не люблять та з ними гидують бути поряд – брехня? Джет був у роздумах.

– Люк не став би кидати слова на вітер. Я вірю цьому блондину, як собі, – відповів містер Лівсон. – Покажи, хлопче, на що ти здатен.

– Хлопці, зіграємо чотири на чотири, – гукнув Люк, а хлопці підійшли ближче.

– А я? – запитав Кріс, якому не подобалося, що його відверто ігнорують.

– Ти не в формі, потім будеш нити, що від тебе тхне, – відповів хтось з хлопців та відштовхнув його зі свого шляху.

Хлопці поділилися на команди чотири на чотири. Джет, Люк та ще двоє хлопців потиснули один одному руки та узгодили свої ролі в грі. Гра почалася. Джет викладався на повну, він знав, що від його швидкості та вправності зараз залежить його майбутнє. В обох командах був досить гарний склад гравців. Містер Лівсон одразу ж оцінив рівень гри новенького. Звісно, в деяких моментах не вистачало техніки, десь довіри до інших членів команди, але тренер погодився з думкою Люка, що Джет – перлина, яку не можна втратити. Ще вчора містер Лівсон повідомив у навчальну частину, що їх команда має стати на одного гравця більшою, і для нього необхідно знайти безкоштовне місце. В університеті передбачалися безкоштовні місця для талановитих спортсменів.

Коли закінчився час, хлопці були усі мокрі, але задоволені грою. Гра була запекла, але цікава.

– Молодці хлопці, молодці! – почав плескати у долоні ректор, який спостерігав за грою. – То у нас у команді поповнення?

– Добрий день! – відповів містер Лівсон та потиснув руку ректора. – Усе залежить від вас. Нашу команду посилив би такий гравець. Йому ще, звісно, треба тренуватися, не вистачає «зіграності» з хлопцями, але він це все швидко набуде.

– Якщо це той, про кого ми говорили, то хай завтра приходить у навчальний відділ. Нашим «Орлам» потрібні такі гравці, – мовив ректор.

Люк побачив, що тренер спілкується з ректором, та зрозумів, що зараз вирішується доля Джета. Із задоволеного обличчя містера Лівсона він зрозумів, що питання вирішено на користь його нового друга.

– Молодець, Джете, – поплескав хлопця по плечу Люк.

Усі хлопці обмінялися дружніми рукостисканнями, похвалили новенького та пішли до душової, бо гра вийшла запеклою та цікавою. Новий гравець таки вніс інтригу в їх команду.

Джету було спочатку дещо ніяково. Він не очікував, що одразу доведеться грати, він не мав змінного одягу. Цього разу Люк дав свій рушник та комплект одягу. Блондин завжди мав змінний одяг у шафі, бо часто тренувався у залі. Хлопці добре прийняли Джета. Жартували та розпитували про нього. Хлопець почувався досить розкуто та швидко запам’ятав імена членів команди.

– Кеп, дуже крутий гравець! Нам він точно підходить, – висловив свою думку один з гравців команди.

Джет у новому одязі мав більш презентабельний вигляд. То були брендові футболки, які лишилися у Люка ще з його «дорогого» життя. Люк поки не наважився дати Джету їх фірмову футболку команди. Він був впевнений у Джеті, але хвилювався, аби для нього знайшлося місце.

– Що ж, орли, – звернувся містер Лівсон до хлопців. – У нас гарні новини. Джет завтра має підійти з документами у навчальний відділ та протягом тижня вирішити питання із зарахуванням. Але хлопче, спуску тобі не дам, як і усім іншим. Буду й тебе ганяти до сьомого поту, не подивлюся, що новенький, – усміхнувся містер Лівсон. – Люку, ти добре дбаєш про команду. Справжній орел!