Розділ 3.2 Сестри

Розділ 3.2 Сестри

Батько поглянув на те, як Мія заспокоювала сестру, та вийшов з кімнати доньки.

– Мей, будь ласка, заспокойся, – втішала сестру Мія. – Тато гнівається, але через деякий час змінить думку, я знаю. Просто про вас усі говорять, от він і злиться.

– Але ж... Але ж я... Я нічого поганого не зробила. Чого він кричить? – схлипувала Мей.

– А скрипка? – тихо нагадала сестрі Мія.

– Ти йому розповіла? – із жахом запитала Мей.

– Ні. Тато не знає, але це не змінює ситуації. Я зібрала те, що від неї лишилося, але вона непридатна до гри.

– Моя скрипка... – знову схлипнула Мей, ховаючи обличчя, на плечах сестри. – Яка ж я дурна.

– Не те слово... – погодилася Мія, бо розуміла масштаб катастрофи. На скрипку вони збиратимуть разом не менше шести місяців. Стільки часу приховувати відсутність скрипки буде просто неможливо.

– Дякую тобі, Міє, – тихо мовила Мей, трохи заспокоївшись.

– Ми обов’язково щось вигадаємо, сестричко, – підбадьорливо підморгнула Мія.

Ці слова були дуже потрібні Мей, вона чула, як сестра заступилася за неї перед батьком, відчувала їх підтримку та тепло. Таки не одна вона, в ще й Люк. Блондин не йшов з думок.

– Міє, а ти давно знаєш Люка? – неочікувано запитала Мей те, що її найбільше цікавило. Вона, після повернення з університету, весь час думала, як розпочати цю розмову, а зараз таки наважилася, бо відчула тепло сестри.

– Я розповім тобі усе, що мені відомо, а ти розповіси усе, що сьогодні сталося, – поставила свою умову Мія. Їй також кортіло дізнатися, що було, бо як не крути, а Люк був зіркою університету та крашем багатьох дівчат.

– Добре, але ти перша, – випередила сестру Мей.

– А ти хитрунка, – усміхнулася дівчина.

– Твої методи. Я швидко вчуся, – відповіла Мей та показала рукою на своє ліжко, запрошуючи сестру.

Мей щиро розповіла усе, що було. І про скрипку, і про те, як він зловив таксі та привіз її, про натовп хлопців, про поцілунок. Єдине, про що змовчала, розповідь Люка про його сім’ю.

Мія уважно слухала, але наприкінці розповіді сестри таки обурилася.

– Мей, ти розумієш, що він дуже ризикував заради тебе! Ти ж знаєш, що а нашому районі не люблять білих, а ти на виду у всіх ще й поцілувала його.

– Так я ж у щічку! – вигукнула Мей.

– Байдуже! Ти показала, що він для тебе цікавіший та привабливіший, ніж інші хлопці. Вони ж його могли сильно побити, – пояснила Мія.

– Ой, а я про це не подумала... – схвильовано мовила Мей.

– Не переживай, не побили його. Люк чудовий гравець та вміє гуртувати хлопців. Він зупинив натовп, запропонувавши зіграти...

Сестри теревенили майже усю ніч та заснули перед ранком. Добре, що будильник розбудив дівчат, бо так і проспали до обіду. Тато не заходив до дівчат, він так висловлював свій гнів, а дівчата, нарешті, знайшли спільну мову.

Коли сестри разом вийшли з будинку, то побачили неподалік Джета.

– Міє! Мей! – гукнув хлопець, зупиняючи дівчат. – Зачекайте, будь ласка, я не затримаю вас довго. Привіт!

– Привіт! Що сталося? Вибач, ми запізнюємося, якщо є питання, то можеш їх ставити на ходу. Ми дамо відповіді, поки будемо йти до автобуса, – скоромовкою мовила Мія, не зупиняючи руху. Навчання було для неї в пріоритеті.

– Так, вибач, звісно, – спантеличено відповів Джет та пішов за дівчатами. – Міє, а ви в університеті навчаєтеся?

– Так. Я на другому курсі, а Мей на підготовчому відділі. Через різницю у програмі, їй необхідно надолужити деякі знання, аби вступити на ту спеціальність, яка її цікавить.

– Угу, а як... А як там до вас ставляться? – наважився Джет. – Ну, що ви темношкірі.

– Знаєш, придурки є скрізь. І це не тільки причина у кольорі шкіри. Одним може не подобатися колір волосся, довжина манікюру, ніс, колір очей, форма вух. Усі люди різні. Є злі, але добрих набагато більше. А ти чого запитуєш? – неочікувано зупинилася Мія, а Джет ледь не врізався у неї.

– Ну... Вчора Люк, він...

– Люк – крутий хлопець, якщо він тобі щось казав, чи радив, треба слухати його! – впевнено сказала дівчина.

– Доброго ранку! Дівчата, ви запізнилися, автобус щойно поїхав, – мовив дядечко Джо, хоча це була неправда. Автобусу ще не було, і чоловік озирався, аби не викрили його брехню.

– От, дідько! – вилаялася Мія. – Наступний через пів години, ми запізнимося на пари. Чого він так рано сьогодні?

– Не знаю. Але ви не запізнитеся, я вас підвезу. Усіх! Джете, сідай з дівчатами. Тобі також сьогодні треба до університету.

– Але ми не зможемо оплатити проїзд, – одразу мовила Мія.

– Нічого, це моя інвестиція у майбутнє, – відповів дядечко Джо, усміхаючись, та відкрив двері, аби Джет сів на пасажирське крісло біля водія.

– Значить це доля, – тихо мовив Джет та таки сів у машину.