Розділ 3.1 Нічого сороміцького!

Розділ 3.1 Нічого сороміцького!

– Це правда, що усі про тебе говорять?! – голос тата висмикнув Мей із роздумів.

– Ти про що? – запитала Мей. Вона ніколи не бачила тата таким злим.

– Це тебе матір так навчила застрибувати до хлопця на руки, ще й поцілувати його на очах у всіх! Ще й білого! Ти давно його знаєш? Що між вами?! – скаженів батько.

– Я не зробила нічого ганебного, – відповіла Мей. До неї почало доходити, чому тато може злитися.

– Нічого?! – зірвався з котушок батько. – Тепер увесь район буде шепотітися про тебе! Ти ганьбиш мене!

– Якщо я така тут ненависна, то я можу піти. Я не просила мене забирати, мене висмикнули з мого життя. Я наче лялька, яку ви не можете поділити з матір’ю між собою! – зірвалася Мей. Уся образа, яка почала відступати після розмови з Люком, знову накрила її з головою. – Я тут небажана... Я ніде не бажана і зайва! – зі сльозами кричала Мей.

– Мей, що ти кажеш? – до кімнати забігла Мія та обійняла сестру. – Вона не зробила нічого поганого. За що ти її свариш? Вона повнолітня!

– О, знайшлася захисниця! – обурився батько, він не очікував, що Мія займе позицію сестри. Де це бачено, щоб у їх кварталі темношкіра дівчину ніс на руках білий, а вона його поцілувала на прощання?! Скандал!

– Мей – моя сестра і твоя донька! – нагадала батькові Мія. – Вона не зробила нічого сороміцького!

– Ти знала? Хочеш сказати, що ти також знаєш того білого хлопця?! – кричав тато.

– А що з того, що в нього білий колір шкіри? Тато, ми в якому столітті живемо? – відповідала Мія, тримаючи Мей у своїх обіймах та відчуваючи їх сльози на своєму плечі. Звісно, що Мія й сама хотіла нагримати на молодшу сестру, бо ледь не збожеволіла, коли та розтрощила на її очах скрипку та втекла у такому стані. Ще й телефон з грошима залишила. От як вона мала дістатися додому? Мія оббігла усі місця, де вони були разом, але не знайшла сестру. Вирішила, що має прийти додому та попросити хлопців про допомогу у пошуках. А коли прийшла, то почула, що усі обговорюють блондина, який привіз Мей та зіграв з ними у футбол. Мія хотіла насварити молодшу, що та влаштували істерику, що втекла, але точно не через блондина. За розповідями хлопців, Мія упізнала у білому нахабі Люка. Звісно, хто ж ще?! Його харизма, гумор та вміння згуртувати команду дорого коштували!

– Думаєш, що йому потрібна твоя сестра? Він пограється нею, як лялькою, а потім кине з розбитим серцем! Ти такої долі бажаєш Мей?! – злився тато.

– Люк не такий, – зі сльозами мовила Мей.

– От бачиш... – буркнув тато на підтвердження своїх слів.

– Люк дійсно не такий! – впевнено мовила Мія. Вона добре знала, що говорили за його спиною, але дівчина вміла цінувати вчинки та не слухала пусті слова.

– Та що з вами говорити! Обидві будете сидіти вдома! Ні кроку на вулицю! Досить! – вибухнув тато .

– Що значить вдома? – обурилася Мія. – А навчання? Ми не можемо пропускати пари!

– От після навчання одразу додому! – гаркнув батько. – І жодних хлопців! Тим паче білих!

У батька Мії та Мей були свої причини так вороже ставитися до блондина. Колись його, як він вважав, міцна родина розпалася саме через білого чоловіка, якого покохала його дружина. Той чоловік покинув її, а батько дівчат не зміг пробачити зраду. У нього був свій біль та своя історія…