Розділ 2.3 Не син

Розділ 2.3 Не син

– Та як ти наважився огризатися?! – волав чоловік не своїм голосом.

– Я просто привітався з тобою. Чи це заборонено? Чи я зробив це не так пафосно, не так щиро, як би ти хотів? – запитав Люк.

– Ти мене ганьбиш! – кричав чоловік.

– І чим же?

– Що це за шмаття на тобі? Чому твій годинник опинився у таксиста? Він клянеться, що ти сам його віддав, оплативши проїзд до одного з неблагонадійних районів. Це правда?

– «Неблагонадійних»? Уявляєш, там також живуть люди. Такі як ти, як я, – спокійно мовив Люк.

– Не смій мене порівнювати з тим непотребом! Ти чого туди їздив? Чого твій годинник у таксиста?! – кричав батько, діставши з кишені годинник Люка, який блондин віддав за оплату проїзду.

– Чого цей годинник у тебе? Як? – здивувався Люк.

– Я ж маю знати про місце твого перебування? Ти ж Бог знає де вештаєшся!

– Тобто ти за мною слідкуєш? – здивувався Люк.

– Тебе завжди десь носить. Але це вже перебір! Якого чорта ти попхався у той район?! – горланив чоловік.

– З того, що я щойно почув, я роблю висновок, що ти за мною стежив за допомогою цього годинника, – озвучив свої думки Люк. – Тату, то ти за мною стежиш?

– Звісно! – відповів чоловік, ніби це була життєва істина.

– Але для чого?

– Щоб ти не псував мені репутацію, як сьогодні. Чого тебе там носило? Щоб більше туди ні ногою! – виходив з себе чоловік.

Люк неочікувано для батька та його друга, який сидів у шоці від того, що відбувається, почав гучно сміятися. Звісно, це не була радість, це була істерика. Щойно у бідному районі він бачив духовно багату родину, яка любить, допомагає, підтримує, а навпроти нього стояв його батько та казав якісь неприйнятні речі.

– Чого ти регочеш? Ти збожеволів? Чого ти туди їздив?! – знову повторював своє запитання батько. – Ти розумієш, що ти мене ганьбиш?!

– Я ганьблю?! – неочікувано припинив сміятися Люк. – А тобі не здається, що я вже повнолітній і стежити за мною це якось не зовсім добре. Я – капітан команди університету, і це не через твої зв’язки, не через твій статус.

– Як ти смієш зі мною так розмовляти?! – кричав чоловік. – Я перекрию тобі доступ до грошей, я заблокую усі кредитні картки, ти не отримаєш ані копійки.

– Ха, налякав! Якби ти був справжнім батьком, ти б помітив, що я вже місяць не живу вдома, я винаймаю житло сам і не беру грошей з кредитної картки взагалі, – тріумфуючи, мовив Люк.

– За чий кошт ти живеш? Ти без мене ніщо! – волав чоловік.

– Мені не потрібні твої гроші! Я сам впораюсь! Забирайся звідси! – досить емоційно відповів Люк. – Забирай і свій годинник. Будеш стежити за кимось іншим.

– Ти мені більше не син!

– Я вже чув це. Нічого нового, – гірко мовив Люк.

– Ні, ти не розумієш, я позбавлю тебе усього! Ти змушений будеш заробляти на себе, працювати, – намагався вплинути на Люка батько.

– Праця зробила з мавпи людину, сподіваюсь, що й з твого нащадка зробить, бо в тобі так мало людяного, – відповів Люк, підійшов до дверей та відкрив їх, аби батько залишив квартиру.

– Ти мені більше не син!

– Добре. Де підписатися? – спокійно відповів Люк. Він вже стільки подібних сцен пережив, а сьогоднішня вечеря з родиною Джета показала, що краще в бідності, але з люблячими людьми, аніж в золоті, але в клітці, де тебе знецінюють.

Люк зробив остаточний вибір, і він не був на користь його родини.

Хай буде важко, хай доведеться працювати, хай він помиляється тисячі разів, падає, але то будуть його помилки та особистий досвід.

– Йдіть, містере Спенсере, перекажіть вашій дружині вітання та співчуття, що вона живе з холодною брилою, – мовив Люк, вказуючи на вихід.

Батько нічого не сказав, він важко дихав, а очі наливалися кров’ю.

– Ти мене ще згадаєш, слимак! – гаркнув чоловік та вийшов з квартири.