Розділ 2.2 Сім’я

Розділ 2.2 Сім’я

Люк вирішив, що попросить водія зачекати кілька хвилин та збігає до друга, аби взяти в нього гроші, щоб розрахуватися за поїздку. Він був впевнений, що тих п’ятдесят сім доларів, які були у його гаманці, не вистачить на оплату поїздки, бо інший водій зажадав двісті баксів. Люк спочатку хотів зателефонувати другу та попросити його винести йому гроші, але його телефон розрядився. Як завжди, у найнеобхідніший момент...

– Вибачте, будь ласка, я витратив майже усі свої гроші. Я зараз піднімуся до себе та візьму необхідну суму грошей, аби розрахуватися. Я залишу свій телефон, як заставу та гарантію того, що я повернуся, – мовив Люк, коли чоловік привіз його за адресою, яку він назвав.

– Ти що! Які гроші! Я не візьму! Ти думаєш, що старий дядечко Джо скнара? Я бачив, як ти грав з нашими хлопцями, я бачив, як ти ставився до них, та чув, ЩО ти казав Джету, – емоційно вигукнув водій.

– Але ж ви мене привезли. Машину також необхідно заправляти, – розмірковував Люк.

– Не переживай, я ще зароблю сьогодні. Ти зробив добру справу. Скажу чесно, що ти , хлопче, мене сьогодні добряче здивував. Я думав, що тобі дістанеться від наших, я вже навіть з машини вийшов, аби розборонити неминучу бійку. Один проти натовпу, це, як мінімум, нечесно. Та й не всі білі погані люди. Серед чорних також є злі. Якщо людина гівно, то байдуже, який у неї колір шкіри, – мовив чоловік.

– Я вам дуже вдячний, – щиро сказав Люк та видихнув, бо переживав, що у його друга може не виявитися необхідної суми грошей. – Чи можу я вас ще про дещо попросити?

– Кажи, сміливцю! Сьогодні твій день! – підбадьорив Люка чоловік.

– Ви, напевно, чули, що я пропонував Джету прийти до нашого університету, у нього є реальний шанс. Джет гарний гравець, такі на вагу золота. Університет зацікавлений у талановитих студентах. Думаю, що якби і ви мотивували Джета та завтра підвезли його до університету, то зробили б гарну послугу і йому, і мені, – зізнався Люк.

– А що тобі з того? – не розумів Джо.

– Я – капітан університетської команди з американського футболу, я зацікавлений у гарних гравцях.

– Схвалюю. Добре, спробую його вмовити, хоча він впертий, як осел.

– Це ще не все, – наважився додати ще дещо Люк.

– Хм... Кажи!

– Я хотів би зробити приємність Сабіні й малим та приготувати їм подарунки. Чи не могли б ви заїхати за мною у неділю? – запитав Люк та вже думав, де взяти гроші на подарунки.

– Добре, буду. О котрій?

– А о котрій краще? Ви ж знаєте хоч приблизно їх розпорядок.

– Хм... Сабіна вранці йде до церкви. Думаю, що не раніше дванадцятої, – порадив чоловік.

– Дякую вам, – мовив Люк та простягнув йому руку на прощання.

– Ти гарний хлопець, хоч і білий, – усміхнувшись, мовив Джо.

– Ви ж казали, що якщо людина гівно, то байдуже, який у неї колір шкіри, – усміхнувся Люк.

– Ха, бачу, що тобі сподобався мій вислів.

– Так. Якщо дозволите, то буду вас цитувати, – мовив Люк.

– Цитуй! – розсміявся Джо. – Але я тобі бажаю якомога менше гівнюків довкола!

Люк щасливий підіймався по сходах, згадуючи сьогоднішній день. Мей, їх перепалки, вона у його обіймах, таксі, вона на руках, поцілунок... А потім така гарна та дружня сім’я Джета. Не те що в нього.

Люк вставив ключ у двері, аби їх відчинити, але зрозумів, що вони відчинені. Він штовхнув двері та побачив спину людини, яку б він пізнав будь-де, з будь-якого ракурсу.

– Про вовка промовка... – тихо мовив Люк.

– Де ти вештаєшся, шмаркач?! – прогримів голос батька Люка.

– І тобі добрий вечір, – відповів Люк, намагаючись ігнорувати батька, який готовий був його вбити тут і зараз. Аби ще знати за що...