Розділ 1.4 Хист

Розділ 1.4 Хист

– Чого застиг, сніжинко? Морозишся? – запитав хтось з натовпу.

– Думаєш, що як білодупий, то маєш право на наших дівчат? – запитав хтось інший.

– По-перше, ми з тобою в одних кущах не сиділи, що ти так впевнено говориш про колір моєї дупи. По-друге, Мей не річ, вона не може комусь належати. По-третє, вона жодного слова не казала, що в неї є хлопець, – досить впевнено мовив Люк.

– То що ти тут загубив?! – хтось вигукнув з натовпу.

– Не загубив, а знайшов! – впевнено мовив Люк. – Знайшов ту, яка підкорила моє серце та змусила мої кросівки стати брудними, – усміхнувся кутиком губ Люк, поглянувши на свої ноги.

– Ти хотів сказати «чорними»? Ти ж це мав на увазі?! – крикнув якийсь хлопець досить агресивно.

– Ні, я сказав, те, що сказав. А колір не має значення. В мене є і білі, і чорні, і коричневі кросівки. Тільки рожевих немає, – жартував Люк.

Його жарт та щирість працювали. Хлопці з натовпу почали усміхатися. Але в якийсь момент у кількох сантиметрах від свого обличчя Люк спіймав м’яч. У нього була чудова реакція, вироблена роками тренувань. Не дарма він був капітаном університетської команди. Йому пророкували велике майбутнє, за ним вже полювали клуби з американського футболу.

Якби Люк не зловив м’яч, то лікарі збирали б його ніс по шматочках. Сила удару була великою.

– Гарний кидок, влучний. А як щодо гри? Хто готовий? Хто хотів зламати мені носа? – запитав Люк та почав показувати різні трюки з м’ячем.

Усі довкола дивилися заворожено за рухами блондина. Люк знав, що робить.

Неочікувано з натовпу, звідки прилетів м’яч, почувся свист.

– Давай пас! – скомандував темношкірий кремезний хлопець. Люк припинив робити трюки та зробив кілька кроків вперед до хлопця, який до нього звернувся.

– Люк Спенсер, – мовив Люк та простягнув свою руку для привітання. – Перед грою маєш знати того, з ким граєш, аби казати, що ти виграв у нього, або програв.

Натовп принишк. Де це бачено, щоб БІЛИЙ САМ ПЕРШИМ!!! простягнув руку для привітання. У їхньому районі такого ніхто й не бачив. Десятки спалахів камер телефонів освітили цю подію.

– Агов! Я що вам якась дівчина, аби мене фоткали з усіх ракурсів. Я, звісно, фотогенічний, але ж не настільки! – розряджав гумором ситуацію Люк, бо бачив по очах хлопця, що він вагається.

– Джет. Джет Коул, – мовив темношкірий хлопець, але не поспішав потиснути руку Люка. – Що ж, нумо грати. Не боїшся забруднитися?

– А хто не брудниться, коли грає? – відповів Люк.

– Але ж для цієї гри потрібна команда.

– Ти маєш рацію. Пропоную такий розвиток подій: ми з тобою в команді та четверо хлопців проти нас? – заінтригував своєю пропозицією Люк. Він побачив в очах Джета такий вогонь, такий азарт, який хотів би бачити у кожному гравці своєї команди. Люк бачив хлопця вперше, але відчував, що Джет – гарний гравець.

– По руках! – відповів Джет та потиснув йому руку. – Ноа, Шон, Кертіс та Дейв, – займайте свої позиції. Ми двоє – проти вас чотирьох. Граємо матч!

Ніби за помахом чарівної палички з натовпу вийшли четверо кремезних хлопців, а всі інші швидко розійшлися, утворюючи собою певний простір для гри. Люк поглянув під ноги. Грязюка, яка утворилася після дощу, аж хлюпала під ногами, але хіба це налякає його? Ніколи!

– Готовий?! – запитав Люк Джета.

– Так! – вигукнув хлопець, та усі зайняли свої позиції.

Це була не просто гра, це була демонстрація того, що Люк такий самий як і вони! Що усі люди рівні попри колір шкіри, попри соціальний статус. Кожен з них падав у багнюку, кожен з них отримував травми, бо не було захисних костюмів та пластин для зубів, але це була до біса крута гра! Люк грав на такому куражі, з таким запалом та захватом, що незабаром почув, що з натовпу лунають не тільки вигуки «Джете, давай!», але й «Люк!». Для нього це була перемога. Перемога дурних нав’язаних штампів та ярликів, які ділили людей на білих та чорних. Ось стоїть він та усі інші, перемащені у багнюці, з палаючими очима, захекані, втомлені, але задоволені грою.

– Перемогли Джет та Люк! – гукнув хлопець, який виконував роль судді у цьому матчі.

Джет підбіг та зупинився на секунду перед Люком, а Люк не розгубився та обійняв Джета.

– Ти крутий! Ми перемогли! – кричав Люк, підіймаючи кремезного здорованя.