Розділ 1.2 Більше, ніж ти думаєш

Розділ 1.2 Більше, ніж ти думаєш

– Не торкайся мене! Ніяка я ні навіжена! – продовжувала кричати красуня.

– Спокійні та врівноважені люди не будуть розбивати скрипку об асфальт, – відповів Люк.

Коли дівчина почула про скрипку, а в її очах відобразився такий біль та туга, наче тільки зараз до неї дійшла уся трагедія та дурість її вчинку.

– Моя скрипка... Я... – мовила дівчина та заховала обличчя у своїх долонях. Вона не пручалася. Вона оплакувала втрату найкращого друга, який був з нею роками та допомагав у найважчі моменти, а вона його зрадила, розтрощивши об асфальт.

– Тихо, тихо, моя хороша, – заспокоював дівчину Люк. Він вже собі докоряв, що згадав про скрипку. Краще б вона кричала, аніж плакала.

– Розумієш, вона... Мене ніхто... Я нікому... – вилітали уривки речень між схлипами дівчини.

– Я розумію. Навіть більше, ніж ти думаєш, – мовив Люк, обіймаючи дівчину та виводячи візерунки на її спині. Він від себе не очікував, що здатен на таку ніжність. – Тут сльозами не зарадиш.

– А чим зарадиш? Ти не розумієш, я завжди була чужою. Чужою для своєї сім’ї! – витираючи сльози, говорила дівчина, але вже не виривалася. В обіймах блондина було затишно.

– Повір, і я став чужим для своєї сім’ї. Тільки Мія хоче налагодити з тобою контакт, а хлопець, який зайняв моє місце у моїй родині, намагається витіснити мене з сердець моїх рідних батьків, – мовив Люк. Йому здалося, що поділившись цим, йому стало легше. Ніби зняв якусь брилу з плечей, яка притискала його до землі та не давала можливості піднятися. Він не тільки розумів біль незнайомки, йому здавалося, що він фізично відчував його.

– Ти? – здивувалася красуня та поглянула на Люка зовсім іншими очима.

Вона вже тиждень відвідувала підготовчий відділ університету, де навчалися Люк та Мія, і не раз бачила Люка. Вона бачила, як на нього дивилися дівчата, з яким захватом про нього говорять члени команди. У неї не складався пазл: як успішний, привабливий хлопець може мати якісь проблеми в родині. Він здавався таким успішним, але не все є таким, як здається.

Почав накрапати дощ. Великі, важкі краплі свідчили, що зараз почнеться злива.

– Ти змокнеш. Тобі треба додому, – мовив Люк. Він рахував, скільки готівки є у нього в кишені.

Люк побачив неподалік таксі та махнув рукою. Автівка була вільною, таксист зупинився.

Люк відкрив двері перед дівчиною та махнув головою, аби вона сідала всередину.

Красуня вагалася, але розуміла, що без його допомоги вона не дістанеться додому, бо її сумочка з грошима та телефон лишилися з Мією.

– Куди будемо їхати? – запитав водій.

Дівчина назвала адресу, а в машині запанувала тиша.

– Подвійний тариф, і я не виходжу з машини, – поставив свою умову водій, бо знав, що то район, де не люблять людей зі світлою шкірою.

– Добре, – погодився Люк, але вже подумки рахував гроші, які в нього були. Він планував на них жити ще тиждень. Але...

– Дякую. Дякую тобі за все, – подала голос красуня та підняла на Люка свої очі. А він втопився... Втопився у їх глибині, у їх красі.

– Пропоную познайомитися. Моє ім’я Люк. Люк Спенсер, – мовив блондин, а водій хмикнув. Ой, точно камікадзе.

– Я знаю. Хто ж не знає в університеті капітана команди американського футболу? – усміхнулася красуня. – А я – Мей.

– Ме-е-ей, – протягнув Люк, ніби пробуючи її ім’я на смак.