Глава 18. “Якщо ціна перемоги мене не влаштовує…”

Рома.

Я ані хвилини не роздумував. Підійшов до скриньки і взяв необхідний ключ. Поглянув на Міру, підійшов до клітки і вставив ключ у замок, після чого одразу провернув. 

Замок клацнув, і двері клітки відчинились. 

Ми почули неприємний звук, який, певно, означав наш програш. 

Міра підбігла до мене і обняла.

— Тобі не треба було цього робити, — сказала вона. — Треба було відчинити ті двері і виграти…

— Якщо ціна перемоги мене не влаштовує, то я не збираюсь перемагати, — ці слова дались мені на диво легко. 

Я подумав, що і те кляте весілля з Софією, хоч воно і приведе мене до акцій, яких я бажав стільки років, не варте страждань Міри. 

Треба буде поговорити з Софією і домовитись, можливо, у мене вийде придумати щось таке, щоб і не залишитись без фірми, і не одружуватись. 

 — Це якась дурна гра, — сказала вона. — Не варто засмучуватися. Навіть якщо ми програли, це нічого не означає..

— Так, — погодився я. — Ходімо звідси…

***

Коли ми приїхали додому, то вже була майже друга година ночі. Ми зайшли до квартири, але спати мені зовсім не хотілось. 

Я поглянув на Міру у сукні, схожій на весільну, притягнув її до себе, зазирнув в очі і запитав:

— Коли це все закінчиться, ти вийдеш за мене?

— А ти сумніваєшся у цьому? — вона усміхнулась. 

— Я кохаю тебе, — на цих словах я прикрив очі і поцілував її.

Повільно, так, ніби хотів запамʼятати смак її губ, так, ніби востаннє. Не знаю, чому в голову прийшла саме ця асоціація, я ж знав, що це точно не останній наш поцілунок навіть сьогодні, не те що взагалі, але чомусь стало боляче. 

— Коли я була в тій клітці, то подумала — якщо ти вибереш той ключ, який звільнить мене, то в нас все буде добре, — сказала Міра. — Ми неодмінно одружимося, потрібно лише трохи зачекати…

— Так, — кивнув я, торкаючись долонею її щоки і знов зазираючи їй в очі. — Мені дуже шкода, що ми потрапили в таку ситуацію і що я не можу так просто відмовитись від справи свого життя… Не хочу потім весь час думати про те, що навіть не спробував поборотись за компанію. Певно, це дуже егоїстично.

— Ні, я тебе розумію, — сказала Міра.  — Це зовсім не егоїстично. Несправедливо з боку батьків Софії ставити такі ультиматуми, але що поробиш… Доводиться приймати все, як є. Я почекаю, поки все залагодиться. Але ми хоч інколи будемо бачитися, окрім як на роботі? Мені було б сумно без цих наших зустрічей…

Я побачив, що вона крадькома витерла сльозинку. 

— Я вже казав, я не збираюсь жити з нею, це буде фіктивний шлюб, — я провів долонею по її щоці. — Я не торкнусь її, буду жити, як раніше, тільки зі штампом в паспорті, і то — тимчасовим. Тому ми будемо бачитись, як і раніше. 

— А раптом вони скажуть, що вам потрібен спадкоємець? — Міра розгублено поглянула на мене. 

— Ти думаєш хтось може змусити мене спати з некоханою жінкою? — я насупився. — Шлюб шлюбом, я його обіцяв ще десять років тому. Але більше я нікому нічого не обіцяв.

— Я кохаю тебе, — вона міцно обняла мене. — Буду чекати, скільки буде потрібно. 

В цю мить я чітко розумів: треба поговорити з Софією. Якщо вийде, то, можливо, все не дійде до клятого шлюбу….

Але я не хотів казати про свій план Мірі. Не знав, як все піде і чим обернеться. Але й не поборотись за фірму я теж не міг, я б себе потім не пробачив.

— Я теж кохаю тебе, — відповів я і, прикривши очі, знов поцілував її…

***

Наступного дня, коли Софія зайшла до мене в кабінет, Міра, яка запускала її, виглядала спокійною, вона усміхнулась мені і вийшла з кабінету, причинивши двері.

Софія пройшла до мого столу і вже нахилилась, щоб поцілувати мене, але я відсторонився.

Зазирнув їй в очі і сказав:

— Нам треба поговорити. Сьогодні після роботи в тебе буде півгодини? Хотілось би зробити це не в офісі.

— Щось трапилось? — вона здивовано поглянула на мене. 

— Ну, можна і так сказати, — я кивнув. — Буду чекати на тебе на паркінгу, поговоримо в моїй машині.

— Добре, я прийду, — сказала вона. 

— Дякую, Софіє…

 Міра

Рома якраз поїхав на об’єкт, а я лишилася в офісі, бо треба було терміново підготувати документи. Мабуть, Ірина спеціально вибрала такий час, щоб його не було. Вона увійшла до приймальні і кинула на мене якийсь зверхній погляд, а потім підійшла ближче:

— Колись ти дивилась на мене зверхньо, Міро. Але бумеранг повернувся. 

— Щось трапилось? — я поглянула на неї. — Якщо ти хочеш просто потеревенити, то вибач, у мене немає часу…

— Я бачила тебе в машині Роми. І ваш поцілунок бачила, — вона дістала з кишені мобільний. — Навіть зняла. 

Я постаралася не подати вигляду, що розгубилась.