Глава 16. “Це моя земля”

Рома

— Я вас почув, добре, я поїду туди особисто, — насуплено сказав я і поклав слухавку, потім набрав по внутрішньому звʼязку Міру і попросив зайти до мене.

Вона тут же з’явилася на порозі  і запитала:

— Ти щось хотів? 

— На одному з обʼєктів вже певний час є деякі проблеми, — я зітхнув. — Треба поїхати і розібратись. Хочу виїхати зараз же, а потім можна і не повертатись до офісу, якщо поїдеш зі мною. Влаштуємо побачення, що скажеш? 

 — Так, давай, — вона усміхнулась. 

— Тоді збирайся, виїжджаємо за пʼять хвилин…

***

Коли ми підʼїхали на місце, то я побачив одного з прорабів, ми підійшли до нього, привітались, а потім він сказав:

— Майже всіх вдалось спровадити… Тільки один впертий лишився, — на цих словах він вказав на дерево, біля якого я побачив молодого хлопця, який дійсно був прикутий наручниками.

— Що за клоун, — я насупився і пішов до того хлопця. 

Міра обережно взяла мене за руку:

 — Це мій знайомий, — прошепотіла вона.  

— Міро, а ти чому тут?.. — здається, хлопець впізнав Міру. 

 — Я працюю у цій компанії, — вона поглянула на нього. — Вадиме, може, ми якось домовимося, знайдемо компроміс? 

Вона була з ним якоюсь аж надто ввічливою і мені це чомусь не сподобалось. 

— Це і є твій шеф? — він кивнув у мій бік. 

 — Так, — відповіла вона і чомусь почервоніла. 

Хотілось запитати, з якого дива цей незрозуміло хто знає мене і саму Міру, але я все ж не став цього робити, замість того подивився на Міру:

— Власне, в чому полягає проблема? Я купив цей шматок землі і можу робити тут все, що хочу. 

 — Може, є можливість залишити ці дерева? — запитала вона. — Адже тут і так все повирубували… Людям немає де подихати повітрям…

— Як ти з такими переконаннями потрапила в будівельний бізнес? — я зазирнув їй в очі. — Людям потрібні будинки, не тільки ліси.

Чомусь злився… Вона стала на бік цього хлопця, це мені не сподобалось. Справа була навіть не в деревах…

 — Будинки, біля яких є дерева, більш затишні, — сказала Міра. 

— За проектом тут будуть дерева, — я насупився. — Однакові і рівні. 

 — Але ж пройде багато часу, поки вони виростуть… А цим уже багато років, тут завдяки ним такий мальовничий краєвид…

Я підтиснув губи. Мені не подобалось те, що відбувається, не подобалось, що вона отак просто заступилась за цього хлопця і дерева і зовсім не подумала про мене і мою фірму. 

— Це — моя земля, — сказав я вперто тому хлопцю. — Якщо ти не підеш, я викличу поліцію.

Міра мовчала, опустивши очі, мабуть, вона зрозуміла, що сперечатися зі мнлою немає сенсу…

Я побачив, що вона дійсно засумувала і зітхнув.

— Я подумаю, що можна зробити. Але якщо цей… — я оглянув хлопця з ніг до голови. — …активіст знов прикує себе до дерева на моїй території, я скажу своїм людям просто не пускати його на наші інші обʼєкти і одразу викликати поліцію.

 — Добре, — вона зраділа і поглянула на того хлопця. — Вадиме, ти можеш зняти ці наручники? 

— Ти обіцяєш, що не вирубаєш ці дерева? — Вадим вперто поглянув на Рому.

— Всі тут точно не залишаться, — я знизав плечима. — Тільки ті, що не заважатимуть побудові житлового комлексу.

— Ну, хоч частину вдасться залишити? — Міра зазирнула мені в очі. 

— Треба переглянути проект і розташування дерев, думаю, частина залишиться, — я кивнув.

— Вадиме, от бачиш, все не так страшно, — вона повернулась до нього. 

— Добре, — він дістав з кишені ключ від наручників і відчепив себе від дерева. — Сподіваюсь, твій…. шеф мене не обманює. 

Його "шеф" звучало якось дуже неприємно і зверхньо.

— Роман ніколи нікого не обманює, — Міра поглянула на нього з докором. 

В цей момент телефон в моїй кишені сповістив про нове повідомлення. Я дістав мобільний і зазирнув в повідомлення, писала Катерина з рецепції, сказала, що Софія заїхала на фірму і чекає на мене.

Я насупився і написав:

"Я на обʼєкті, скоріш за все сьогодні вже не повернусь". 

Але Катя повідомлення чомусь не читала…

Я поглянув на Міру і сказав: 

— Ходімо кудись на ланч, а потім треба буде заїхати назад на роботу.

— А що сталося? — запитала вона. — Якісь важливі справи? 

— Нічого такого, — я сховав телефон до кишені. — Катя написала, ну повернемось за пару годин, заїдемо туди, а потім вже будемо вільні. 

— Добре, — вона кивнула. — Дякую тобі…

Я кивнув і ми вийшли з обʼєкту. Коли сіли в мою машину, я одразу ж поцілував Міру. Це був якийсь порив, який я не зміг проконтролювати. Я ревнував до цього хлопця, якого вона так старанно захищала…