Глава 14. “Ти не коханка, а кохана…”

Роман

Коли ми вже були на роботі, першу половину дня я присвятив справам. Хотілось якомога швидше з усім розібратись, щоб потім поїхати кудись разом із Мірою. 

Я навіть не думав, що вона врешті-решт наважиться на це, не дивлячись на мої попередження. Вчора був такий щасливий, все відбулось так, як я уявляв, і навіть краще… Але сьогодні реальність нагадала мені про себе…

Цієї миті пролунав внутрішній телефонний дзвінок, який вирвав мене з приємних роздумів. 

Я взяв слухавку і приклав її до вуха:

— Алло?

— Романе Михайловичу, — офіційним голосом сказала Міра. — До вас прийшла ваша наречена. 

— І що вона тут забула, — пробубнів я тихо. — Добре, впусти її. 

— Так, зараз, — на цих словах вона завершила розмову, і тут же двері відчинилися, і до приймальні увійшла Софія. Вона була у дизайнерській сукні малинового кольору та босоніжках на підборах. Немов  тільки що зійшла з подіуму. 

— Привіт, — сказала вона. 

— Привіт, — відповів я їй в тон і запитально поглянув на неї.

— Я вчора говорила з батьками, — трохи схвильовано сказала вона.  — Повідомила їм, що хочу жити в Україні, але так і не наважилася поставити їх перед фактом, що бізнесом займатися більше не буду, а повернуся до акторства. Вони і так були розгнівані тим, що я передала управління філією в Польщі іншій людині…

Я подумав, що маю стримати обіцянку і допомогти Софії піти своїм шляхом, і тоді їй буде легше відпустити мене без сварок і скандалів між нашими рідними і нами.

— Треба їм сказати, — відповів я. — Я ж обіцяв, що допоможу, тож домовся з ними про вечерю на цьому тижні, можемо піти до них хоч завтра, або коли їм буде зручно. 

Не сьогодні, бо сьогодні в мене були плани на Міру… Сьогодні я хотів провести вечір тільки з нею.

— Дякую, — Софія усміхнулась. — Я якраз збиралася попросити тебе сходити до них зі мною, вони тебе завжди охоче слухали. Давай не будемо тоді відкладати надовго, я скажу, що ми прийдемо до них завтра…

— Домовились, — я кивнув і усміхнувся.

— Тоді я напишу тобі точний час, ну, вже коли домовлюся з ними… — вона зазирнула мені в очі. — Ти якийсь не такий, як завжди… Виграв крупний тендер? 

— Просто хороший настрій, — я знизав плечима. — Літо почалось, певно, вся справа в цьому. 

— Так, ти і в дитинстві завжди любив літо, — вона усміхнулась. 

— Шкода, зараз немає канікул, — я засміявся.

Ну правда, було б добре зараз мати канікули, забрати кудись Міру на три місяці, і щоб нас ніхто не чіпав…

— Ти сам собі господар, можеш взяти відпустку у будь-який час, — вона знизала плечима. — Поїхати десь за кордон, розвіятись…

— Справ багато, — я махнув рукою. — Добре, тоді чекатиму на повідомлення з часом зустрічі.

— Гаразд, не буду тебе відволікати, — Софія піднялася з крісла, у якому сиділа. — Тоді до завтра! 

— До завтра.

Софія ще раз усміхнулася мені і вийшла з кабінету, обережно причинивши за собою двері. А за кілька хвилин вони знову відчинилися, і я побачив Міру. 

— Ось ті документи, я все зробила, як ти казав, — коли ми були наодинці за зачиненими дверима, вона знову перейшла на “ти”, і це мені дуже подобалось. 

— Давай їх сюди, — я торкнувся долонею її руки і потягнув її до себе на коліна. 

Серце забилось частіше, був якийсь азарт в тому, щоб фліртувати з нею на роботі, де нас ніхто не мав побачити.

— Ти ризикуєш, — вона усміхнулася. — Софія ще не далеко відійшла, може повернутись…

— Завтра йду до її батьків, — я зітхнув, обіймаючи Міру за талію.

— У гості? — запитала вона трохи насторожено. 

— Я ще давно обіцяв їй, що сходжу. Софія хоче кинути бізнес і зайнятись улюбленою справою. Мені це тільки на руку, хай передасть акції під моє керівництво і робить що хоче, всі від цього тільки виграють, — відповів я.

— Але, мабуть, її батькам ця ідея не дуже прийдеться до душі, — Міра зазирнула мені в очі. 

— Я — їхній майбутній зять, — я зітхнув. — Проблем не має бути.

Я побачив, що на цих словах Міра трохи зблідла. Але більше ніяк не видала свого хвилювання.

— Тобі погано через це все, — я торкнувся губами її щоки, а потім пригорнув її до себе.

— Ні, я ж знала про всі твої обставини, — відповіла вона. — Ти нічого не приховуєш від мене, тому я не ображаюсь. Просто мені трохи сумно…

— Ти для мене не коханка, — не знаю, чому я сказав це. — Ти — кохана.

Її обличчя відразу трохи зашарілося, вона обняла мене і поклала голову мені на плече. 

— Я готова ніколи не вийти з тіні, щоб ніхто не знав про наші стосунки, — тихо сказала вона. — Не хвилюйся за це… І я постараюся більше не сумувати…

Міра 

Того ж дня трохи пізніше я сиділа за своїм столом, набираючи якийсь документ, коли двері приймальні відчинилися, і я побачила Макса.