Глава 13. Вечір, ніч, а потім ранок

Роман

Як же давно я хотів зробити це… Не думав, що один поцілунок може викликати таку бурю емоцій всередині мене. Серце так калатало, що за його биттям я не чув абсолютно нічого. 

Моя долоня ковзнула зі щоки до її шиї, я одразу ж підсунувся ближче до неї, а вільну руку поклав їй на талію. 

Я відчув, що Міра вся тремтить, немов від холоду, але, скоріше за все, причиною цьому було хвилювання. 

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона ледве чутно. 

— Це погано, — відповів я їй на вухо. — Погано для тебе…

— А для тебе?  — запитала вона, переводячи подих. 

— Я почуваюсь щасливим, — я зазирнув їй в очі.

Не мав права казати, що теж кохаю її. Якби кохав, то плюнув би на все, на фірму, на батьків з їхніми планами і просто розірвав би ті заручини. 

— Я хочу, щоб ти був щасливим, — сказала Міра, сама обіймаючи мене. 

— Ти впевнена?... — я все ще дивився на неї. — Такі стосунки… Не думаю, що зможу зробити тебе щасливою.

— Я готова до будь-якого розвитку подій, — відповіла вона. — І впевнена, що буду щасливою тільки поруч із тобою…

Я знов подався вперед і торкнувся губами її губ, але саме в цю мить помітив офіціанта, який мав йти до нас із їжею.

Я трохи відсторонився від Міри і дозволив хлопцю зробити свою роботу. Він швидко поставив їжу, побажав нам приємного відпочинку і пішов. 

— Я зараз щасливий, — сказав я, дивлячись на неї. — Щасливий, бо ти небайдужа до мене. 

— Тоді ми маємо жити сьогоднішнім днем, — вона усміхнулася. — Жити цим щасливим моментом і не думати, що буде далі. Все одно ми не можемо знати свого майбутнього…

***

Після обіду ми довго-довго гуляли. Я так не хотів відпускати її… Поступово потемнішало і треба було або везти її до неї, або… Ні, я маю контролювати себе. Не хочу, щоб  вона думала, що потрібна мені через фізичний потяг… Хоча, чорт, як же сильно мене зараз тягнуло до неї… Ми підійшли до машини, я відчинив дверцята і допоміг їй сісти, а потім і сам зайняв місце водія. 

— Добре, що я вже знаю, де ти живеш, — я злегка сумно усміхнувся. — Хоча, може й погано. Якби не знав, міг би їхати довше. 

— Завтра ми знову побачимось, — сказала вона. — Це так приємно, думати, що ми будемо бачитись щодня…

— І я зможу торкатись тебе, — я зазирнув їй в очі і знов торкнувся кінчиками пальців її щоки. 

— Так, — вона кивнула. 

Я подався вперед і поцілував її, але цього разу майже одразу відсторонився. Треба було контролювати себе.

Завів машину і поїхав в сторону її будинку. Дорогою ми не розмовляли, певно, кожен думав про щось своє, хоча, з іншого боку, тема для думок у нас була однакова. 

Коли ми підʼїхали до її будинку і я припаркував машину, то я одразу знов переплів наші пальці. 

— Це був чудовий день, — сказала Міра трохи сумно. 

— Так, — я кивнув. — Особливий день, для мене дуже особливий. 

— Я хотіла б запам’ятати його,  — вона усміхнулася. — Хоча, думаю, попереду на нас чекають ще багато особливих днів…

— Так, — я погладив її долоню. — Я хочу, щоб у нас було дуже багато особливих днів, Міро, — на цих словах я знов торкнувся губами її губ. 

Відчував себе як людина, що мала спрагу тижнями, і нарешті дірвалася до води. Міра була моєю водою, тепер я не уявляв свого існування без неї. 

— Знаєш, коли я вперше тебе побачила, то в мене виникло таке відчуття, немов ми колись уже зустрічалися. Ніби я тебе шукала все життя, і ось знайшла, — прошепотіла вона, коли наші губи розімкнулися. 

— Я радий, що ти тоді прийшла в клуб. Хтозна, як би розвивались наші стосунки, якби ми не познайомились саме там… — сказав я замислено. — Але ти тоді заінтригувала мене. 

— Он як, і чим саме? — запитала вона трохи лукаво. 

— Не дивись так, — я облизнув губи. — Бо не відпущу…

— Добре, не буду, — Міра торкнулася моєї щоки. — Хоча я хотіла б, щоб ти мене не відпускав… 

Міра. 

Ці слова вирвалися у мене самі, я ніби вклала у них все, що відчувала до Романа. 

— Міро… — Роман дивився мені в очі і взяв мене за руку. — Поїдеш до мене?

Я мовчки кивнула. Була готова їхати за ним куди завгодно, хоч на край світу. 

Він усміхнувся і знов поцілував мене. Дуже повільно і чуттєво, так він ще мене не цілував. А коли відірвався від моїх губ, то усміхнувся і завів машину.

Їхали ми швидко, тож і біля його багатоповерхівки опинилися всього хвилин за десять.

Він припаркував машину, допоміг мені з неї вийти і повів мене до підʼїзду за руку.

Я відчувала хвилювання, серце часто билося, подих перехоплювало, але це було приємне хвилювання. 

— Виходить, що я сама напросилася до тебе в гості, — сказала я, усміхаючись. 

— Знала б ти, як сильно я хотів тебе запросити… — він обійняв мене за талію і торкнувся губами шиї, коли ми вже були в ліфті.