Глава 12. Справжнє побачення

Роман

Я одразу побачив її в дзеркало заднього виду. Вона так усміхалась… Мала прекрасний настрій. Хотілось вірити, що це не через Макса. 

Я вийшов з машини і замкнув її електронним ключем, пішов на тротуар і майже одразу Міра підійшла до мене. 

— Привіт, — я усміхнувся, поклав руку їй на передпліччя і торкнувся губами її щоки.

Це було якесь спонтанне рішення, все тому що мені хотілось більше торкатись її, хоча б отак невинно.

— Привіт, — вона теж усміхнулась.

Виглядала трохи схвильованою. Взагалі була схожа на старшокласницю, яка прийшла на перше побачення. 

— Радий, що ти погодилась пообідати зі мною, — я все ж прибрав руку, а потім кивнув у бік ресторанчиків. — Тут багато всякого-різного, чого б ти хотіла? 

— Та мені все одно, — сказала Міра трохи знічено. — На твій вибір…

— Добре, — я кивнув і ми пішли до ресторанчиків. 

Перші хвилин пʼять обоє мовчали. Я відчував себе дивно і схвильовано і навіть не знав, про що з нею говорити. 

В якусь мить, коли ми дійшли до переходу, Міра зробила крок на зебру, але в цю ж секунду з-за повороту виїхав якийсь недогонщик на позаштяховику.

Я смикнув Міру на себе і обійняв, коли машина проїхала буквально в десяти сантиметрах від нас. 

— Ой, — тільки і встигнула сказати вона, опинившись так близько, що я відчув аромат її волосся. 

— Треба бути обережнішою, — сказав я тихо, все ще не відпускаючи її.

Серце билось як скажене… Чи то від страху і адреналіну, чи то від її близькості, а може, від усього цього разом.

— Я завжди така неуважна, — сказала вона тихо. — Добре, що ти був поруч…

— Шкода, що я не завжди зможу отак захистити тебе, — не знаю, чому я сказав саме це.

Може, тому що в цій фразі було мінімум підтексту? Це єдине, що спало на думку в цю мить.

— Мені теж шкода, — вона зашарілася, певно, зрозумівши, що її слова теж можна було трактувати двозначно. 

Я все ж відпустив її і сказав:

— Ходімо, ми вже близько…

Ми дійсно перейшли дорогу і за хвилину опинились біля ресторанчику з італійською кухнею. Я бував тут декілька разів, тут готували дуже смачно. Місцевий шеф довго жив в Італії, а потім приїхав до України і відкрив свій ресторанчик тут. 

Ми зайшли всередину і я провів Міру до найбільш відокремленого столику. Так як зараз був час обіду, людей з цього місця ми практично не бачили, хоч вони й були, більшість приходила з офісів на бізнес-ланч. 

На цьому столику був кутовий диванчик і два стільці, але я вирішив сісти з Мірою на диванчик.

Так як він був кутовий, вона не мала відчути дискомфорту від моєї близькості, тут було достатньо вільного місця. Офіціантка підійшла швидко, я запитав Міру, що вона хоче, але вона тільки сказала, що довіряє моєму смаку.

Я замовив найкращі місцеві страви, а потім глянув на неї:

— Як щодо вина? Чи ти не пʼєш вдень? 

 — Ну, сьогодні вихідний, тому можна, — сказала вона. — Але небагато. 

— Добре, — я усміхнувся і замовив вино, після чого офіціантка пішла і залишила нас наодинці одне з одним.

Я дивився на неї і думав, що, певно, зараз поводжусь, як придурок. Навіть не знав, про що говорити… В голову весь час лізли не ті думки. 

— Як вчора завершилось ваше побачення? — не знаю, чому запитав це. 

— Нормально, — вона знизала плечима. — Макс провів мене додому. А ваше? 

— Відвіз її, — я зітхнув. — Чмокнув в щоку і розійшлись. Після того, щойно сів у машину, одразу написав тобі, — я зазирнув їй в очі.

— Мабуть, тобі було самотньо, — припустила вона. 

— Весь час думав не про те, про що мав, — я простягнув долоню до її долоні і торкнувся кінчиками пальців її руки…

Міра  

— Я сьогодні пішла гуляти, зустрілася зі старим другом, і теж думала зовсім не про те, про що мала, — я зазирнула йому в очі. — Це дуже дивно, правда? 

— Мені доведеться одружитись, це було сплановано ще в моєму дитинстві, — зітхнув Роман.

— Я думала, таке бувало лише в давні часи, — сказала я. 

— Якщо відмовлюсь, то певно залишусь без контрольного пакету акцій, — він все ще дивився на мене. — Я багато працював, це — моя фірма, під моїм керівництвом вона досягла всього, виросла майже вдвічі…

— Так, я розумію, — не вдалося стримати зітхання. — Хтозна, мабуть на твоєму місці я діяла б так само…

— Не хотів би я, щоб ти опинилась на моєму місці… Хоча, може, тобі ще гірше, ніж мені, — він переплів наші пальці. 

— Мені добре від того, що ти поруч зі мною, — сказала я. Ці слова звучали банально, але саме це я зараз відчувала. Навіть простий дотик його руки переповнював усю мене тихим блаженством. Мені хотілося, щоб час спинився назавжди у цій точці мого існування, щоб ми сиділи так, узявшись за руки, усе наше життя…