Глава 11. “Жінки люблять владних і багатих…”

Міра

Цю ніч я спала погано. Мені снилося, що Роман із Софією одружуються і запросили мене бути дружкою на їхньому весіллі. Коли я прокинулася, то якусь мить не могла збагнути, чи це правда, чи лише фантазії моєї уяви. Але поступово я згадала вчорашній вечір, телескоп, потім листування… Відкрила телефон і ще раз перечитала його. 

“Цей шлюб був запланований, щойно вона народилася”, — прочитала я і зітхнула. Певно, тому мені все це й наснилося. Але ж зараз не середні віки, навіщо ці договірні подружжя? Для чого це їм обом? 

Коли я вже на кухні варила каву, раптом задзвонив телефон. Я подумала, що то може бути Роман і мало не впустила чашку. Побігла у спальню і схопила телефон, що лежав на тумбочці. 

Але то був не Роман, а Вадим. 

— Алло, Міро, привіт. Щось ти не пишеш і не дзвониш, — сказав він дещо ображеним тоном. — Я хотів дізнатись, як просуваються справи з книгою про будівельників? Знайшла сюжет для роману?

 — Привіт! Ну, я поки що входжу в курс справи, — сказала я діловим тоном, хоча насправді за подіями останніх днів зовсім забула про майбутній роман. — Але треба вже починати планувати сюжет, бо в мене небагато часу. Якщо я не напишу книгу за три місяці, то її написання доручать комусь іншому…

— Та що там придумувати, я взагалі не розумію, як ти наважилась піти працювати до тих забудовників. То все погані люди! — додав він емоційно. — Ти ж знаєш, як вони шкодять довкіллю… Я, до речі зараз якраз на мітингу проти одного з таких проектів. Прикутий до дерева. 

— Як прикутий? — не зрозуміла я. 

— Вони хочуть вирубати майже трьохсотрічні дуби! Отак прикутий, кайданами, прямо як раби колись, — сказав Вадим. — Ми не дамо їм тут все вирубати.

— Але ж ти не зможеш жити біля тих дубів, — сказала я. — Рано чи пізно ти все ж знімеш той ланцюг…

— Ми міняємось з іншими, тож все буде добре. Ми впертіші за них, ось побачиш, — впевнено відповів він. 

— Що ж, можу згадати про тебе в своїй книзі, — сказала я. — Може написати щось типу Ромео і Джульєтти? 

— Я б хотів бути твоїм Ромео, — сказав Вадим якимось незвичним голосом. 

 — Не буде конфлікту, — сказала я замислено. — От якби я була донькою директора будівельної компанії, то було б добре…

— Ти і так працюєш на будівельну компанію, — нагадав він. — Може, сходимо на побачення? Приходь до дерева. 

 — І що ми там будемо робити? — мені стало весело. 

— Пожалієшся мені на роботу, розкажеш про злого і бездушного директора компанії, я тебе буду заспокоювати, — він теж, здається, веселився.

 — Ну давай, надішли мені координати свого дуба, — сказала я. Все одно немає чим зайняятися, тож, може і справді, наберуся вражень для написання книги. 

— Зараз, лови, тоді чекатиму найближчим часом. Можеш на наше побачення надто не наряджатись, я ще памʼятаю той день, коли застав тебе вдома після…

— Краще не нагадуй, — я скривилась. — Добре, скоро буду. Ти голодний, принести щось поїсти? 

— Давай, щось гаряче не завадить… І обовʼязково каву! 

***

Коли я прийшла до вказаного місця, то дійсно побачила парк і десь як мінімум людей тридцять, кожен з яких був прикутий до одного дерева. 

Навколо також були і бульдозери та невдоволені будівельники, які, певно, дзвонили босу чи щось таке. Всі були на телефонах…

 — Привіт, — сказала я, підходячи до Вадима. — Купила піццу, а в термосі кава. Як ти тут? 

— Все прекрасно, — енергійно сказав він, беручи каву у вільну руку і відпиваючи її. — А ти як? Що там з будівельниками? Який сюжет придумала?

— А чим тобі не сподобався сюжет про активіста і доньку директора? 

— Я думав, ти це несерйозно, — він усміхнувся. 

— Поки я їхала сюди, думала над цим і вирішила, що це може бути цікаво. Хто з них перший здасться і змінить свої погляди? Чи обоє будуть непохитні, і роман закінчиться трагічно? 

— Але жінки люблять владних і багатих, думаєш, твоя книга матиме успіх, якщо герой буде просто активістом? Краще вже робити його багатієм і власником фірми, всі жінки хочуть собі багатія, — він зітхнув. 

 — Тоді дівчину прикувати до дерева? — я усміхнулась. — Що ж, це буде прикольний початок книги, головне, щоб читачі не одразу зрозуміли, що то вона сама, а не владний герой її прикував…

— Які в тебе цікаві фантазії, Міро, — він теж усміхнувся. — Невже в глибині душі хочеш, щоб тебе прикував до дерева владний бос? До речі, як твій бос? Ти мені так і не розповіла…

***

— Бос як бос, — я старалася говорити так само невимушено, як і до цього, але відчула, що червонію. — Він все одно вже зайнятий, має наречену. 

— А якби не був зайнятим, ти б хотіла, щоб він тебе прикував? — Вадим продовжував хитро усміхатись. — Невже сподобався? Я думав, тобі не подобаються такі нудні мужики. Я читав про нього в інеті, зовсім нічого цікавого. 

— Він не нудний, — заперечила я. — Насправді дуже цікавий. Може, то журналіст просто нудно написав…