Глава 10. “Я не буду поспішати”

Міра 

Коли ми з Романом стояли разом біля телескопа і він практично обіймав мене, я відчула неймовірне щастя. Я немов купалася в тому щасті, і мої слова про те, що хочеться, аби це тривало вічно, були цілковито щирими. Навіть те, що на нас дивилися Макс і Софія, не применшило цього відчуття. 

Але навряд чи Роман відчував щось подібне. Адже ми лише колеги по роботі, і не більше. І навіть те, що його серце билося так часто, коли він обіймав мене, мабуть, було природною реакцією. Це я придумала собі якісь емоції, яких насправді не існує. Я часто таким страждала. 

Тому я й запитала в Софії, чи хоче вона подивитися на зорі. І поступилася їй своїм місцем, хоч мені було й невимовно важко це зробити.

Але коли Роман поглянув на мене, я прочитала в його очах щось таке, що змусило мої думки перевернутися з ніг на голову. Я ніби тонула в його очах і тепер чудово розуміла Ірину, яка тоді істерично мені доводила, що він належить їй. Адже мені зараз хотілося вчинити так само, і тільки здоровий глузд змушував мене залишатися на місці…

Я раптом відчула чиюсь руку на своєму плечі і аж здригнулася. Виявляється, я зовсім забула про Макса. Цікаво, чи зрозумів він щось? 

— Прогуляємось вечірнім містом? — запитав він тихо. 

— Так, давай, — я швидко відвела погляд від Романа з Софією. Відчувала, що маю негайно піти, аби розірвати ці чари, які зводили мене з розуму. 

— Ми вже підемо, — сказав Макс до Романа і Софії більш голосно. — Гарного вам вечора. 

Роман подивився на мене, очі в очі. Як же він дивився… Хоча, може, я всього-лише видавала бажане за дійсне, але мені здалося, що він не хоче мене відпускати. 

— Гарного вечора, — сказала Софія. — Було приємно з вами познайомитися. 

“А мені неприємно”, — подумала я, хоча в реалі тільки пробурмотіла:

— Гарного вечора…

— Не загуляйте надто сильно, в понеділок хочу вас бачити бадьорими, — Роман якось сумно усміхнувся.

— Все буде добре, — сказав Макс, беручи мене під руку. — До завтра…

І ми пішли по набережній, мені хотілося озирнутися, щоб пересвідчитись, що він досі на мене дивиться, але я не наважилася це зробити. 

— Він одружиться з нею, — раптом сказав Макс. — У таких людей все розплановано. 

Я розгнівалась на нього за ці слова. Подумала, що він якийсь недалекий. Але лише знизала плечима. 

— Яке це має для нас значення, — видушила з себе. 

— Не знаю, просто мені здалося… Пробач, — він переплів наші пальці. — Більше я нічого про них не скажу. Мені дуже хочеться, щоб тобі було добре поруч зі мною.

— В мене щось голова заболіла, може, поїдемо додому? — запитала я. — Завтра, правда, неділя, але я маю деякі справи…

— Добре, — він кивнув. — Я відвезу тебе, Міро. 

Коли ми вже підʼїхали до мого будинку, Макс зазирнув мені в очі і торкнувся кінчиками пальців долоні:

— Пробач, я хотів, щоб це був хороший романтичний вечір, трохи облажався…

— Чому облажався?  — здивувалась я.

— Ти зараз сумна, — Макс зітхнув. — Значить, облажався. 

— Зовсім ні, — мені стало його шкода. — Все було чудово. Просто в мене заболіла голова, але ти ж у цьому не винний…

Він торкнувся долонею моєї щоки і продовжував дивитись прямо в очі:

— Ти мені дуже подобаєшся, Міро… Ми сходимо ще на побачення? Я б цього дуже хотів.

— Можна сходити, — відповіла я. — Але завтра я не зможу. То вже хіба на наступних вихідних. 

— Добре, — він кивнув, а потім подався вперед, прикриваючи очі. 

Торкнувся моїх губ своїми, цілуючи легко, зовсім ненавʼязливо немов очікуючи моєї реакції.

Я на мить заплющила очі і уявила, що мене цілує Роман. Відразу серце пропустило один удар, але тут же я отямилася. Адже це був Макс, і я легенько, щоб не образити його, відсторонилася. 

— Дякую за чудовий вечір, — сказала, усміхнувшись.

— І тобі дякую, — він теж усміхнувся. — Тоді до зустрічі в понеділок? 

— До понеділка, — відповіла я. 

Мені хотілося швидше опинитися вдома і обміркувати все, що я відчувала…

Він розблокував дверцята на машині і я вийшла з неї. Помахала йому рукою і пішла до під’їзду. Вже, коли відчинила двері квартири, мій телефон пискнув — прийшло повідомлення. 

Я подумала, що це Макс написав на добраніч чи щось подібне, дістала мобільний з сумочки і зі здивуванням побачила, що автор смс — зовсім не він…

 Роман

—...Тоді побачимось вже наступного тижня, — сказав, після того, як чмокнув її в щоку. Я вже підвіз її до підʼїзду і, чесно кажучи, хотів якомога швидше опинитись вдома.

— Так, — сказала Софія. — Тиждень буде напруженим, я хочу сказати батькам, що вирішила залишитись в Україні. 

— Якщо хочеш, піду до них з тобою. Знаю, що тобі важко під їхнім натиском, — я зітхнув. — Вони не мають змушувати тебе й надалі.