Глава 9. Несподівана зустріч

Міра

Ми домовилися зустрітися з Максом о сьомій. Я подумала, що в цей час Роман з Софією вже будуть на кораблі, тож ми ніде не зустрінемося. У мене була думка взагалі відмінити побачення, але було незручно перед Максом. Та й ми просто друзі, чому я маю соромитися або почуватися винною? 

З такими думками я зібралася, а за п’ять сьома Макс мені подзвонив. 

— Ти вже тут? — запитала я. 

— Так, внизу, тож щойно будеш готова, виходь, але якщо що я тебе не підганяю, — відповів він.

— Та я вже готова, — усміхнулась я. — Зараз спущуся…

Коли я вийшла з під’їзду, побачила машину Макса, він відкрив переді мною дверцята, і я сіла досередини. 

— Класно виглядаєш, — сказав він, окинувши мене поглядом. — Ти і на роботі класна, але ця сукня тобі реально дуже личить. 

 — Дякую, — я знову усміхнулась. — Ти теж класно виглядаєш. 

— Сьогодні у мене багато планів. Подумав, що після суші можемо прогулятись набережною, там є телескопи, можна буде і на зорі подивитись, буде достатньо темно, — сказав він, заводячи машину і виїжджаючи з мого двору.

 — Клас, люблю дивитись на зорі…

Мені було з ним весело, Макс був чудовим співрозмовником і мав гарне почуття гумору.  Хоча чомусь я все одно думала про Романа, в голову лізли то спогади про вчорашній день, то уявні картини його  сьогоднішнього побачення з Софією…

— Сподобались суші? — запитав він, коли ми вже виходили з ресторану. 

 — Так, дуже смачно, — сказала я.  — Ідемо дивитись на зорі? 

— Так, вже якраз достатньо темно, — Макс усміхнувся, взяв мене за руку і зазирнув мені в очі. — Можна, підемо так?

 — Добре, — сказала я. — Якось похолоднішало, схоже, вночі буде дощ…

— Давай накину на тебе кофту, — він скинув з себе кофту і накинув мені на плечі, і я знов згадала наш із Романом вчорашній вечір, бо він зробив практично те ж саме…

Людей на набережній було чимало, адже сьогодні субота, ми зустрічали як сім’ї з дітьми, так і подібні до нас парочки. Аж раптом мені здалося, що я бачу Романа. Мимоволі сповільнила крок. Здається, Макс також його упізнав…

— Невже це шеф? Та ще й з дівчиною? — він аж присвиснув. — Ніколи не вважав його романтичною натурою, вважав, що такий скоріше потягне дівчину до бару… 

— Це його наречена, — сказала я, стараючись, щоб мій голос звучав спокійно, незважаючи на те, що я дуже розхвилювалась.  — Прилетіла з-за кордону, то зрозуміло, що вони проводять час разом…

— То це вона? Я про неї чув, — він кивнув. — Ходять чутки, що ніби вони одружаться, у Романа буде контрольний пакет акцій всієї корпорації. Це справа його життя, тож які б там в них не були стосунки, якщо справи саме такі, то він точно одружиться.

— Так, мабуть, — чомусь мені було важко це вимовити. Я відчула, ніби моє серце стискається, це були незвичні відчуття. — Може, ми вже поїдемо додому? 

Але в цю мить я побачила, що Роман подивився прямо на мене і наші погляди зустрілись.

Я завмерла на місці. Дивилася на його наречену, вона була така приваблива і елегантна, як справжня зірка. Звичайно, ці двоє були дуже красивою парою. На їхньому фоні ми з Максом, певно, виглядали дуже скромно. 

— Якась вона аж надто вилизана, певно, години три стирчала десь у стилістів перед побаченням, — усміхнувся Макс. — Так і жити, певно, ніколи.

В цю мить Роман і Софія рушили прямо до нас, я цього не очікувала і зовсім розгубилась. Озирнулась на Макса, ніби мала надію, що він щось зробить, щоб ми не зустрілися з шефом і його нареченою.  

— Чого це він? — схоже, Макс теж не очікував такого повороту подій. 

Поки ми стояли, як вкопані, ті двоє таки підійшли до нас:

— Міро, Максе, привіт, ви теж тут? — запитав Роман, уважно дивлячись чомусь прямо на мене.

— Так, ми гуляємо, — сказала я, відчуваючи, що ладна провалитися крізь землю. 

— Я впізнала ваш голос, — сказала Софія, мʼяко усміхнувшись. — Це ж ви говорили зі мною по телефону?

 — Так, це була я, — я теж усміхнулась. — Приємно познайомитись. 

— Максе, Міро, це Софія, — врешті-решт сказав Роман. — Софіє, це мої співробітники, ну ти вже і так, певно, це зрозуміла. Що ви? Теж прийшли дивитись на зірки? 

— Так, — відповів Макс. — Хотів показати Мірі місцеві телескопи. 

— Можемо піти разом, один з них тут недалеко, — запропонував Роман, дивлячись прямо на мене. 

Мною заволоділи дивні, протилежні відчуття. Якась половина мене гукала, що треба відмовитися, сказати, що мені терміново треба додому чи ще щось таке… Але інша половина мого “я” понад усе хотіла залишитись…

 Роман

Як вона тут опинилась? Чому саме тоді, коли я вирішив, що більше не буду про неї думати? 

Хоч я і тримався зовні максимально спокійно, насправді спокоєм тут і не пахло… Чорт. 

Я дивився, як Макс тримає її за руку, прямо не міг відірватися. Злість охоплювала мене все з новою і новою силою, руки в кишенях стиснулись в кулаки. Я ж планував зосередитись на Софії…