Глава 6. Букет для нареченої

Роман.

В пʼятницю одразу після обіду я вирішив особисто пройтись відділами і перевірити, чи всі все зробили перед вихідними. Але всі тільки-тільки йшли по своїм робочим місцям, навіть Міри в приймальні ще не було. Треба буде підняти питання дисципліни на наступному засіданні правління у понеділок.

Коли я йшов до маркетингового відділу, то раптом побачив Міру і Максима, одного з найперспективніших наших маркетологів. Він вже мав непогану посаду, але я планував його підвищити. Вони про щось розмовляли, усміхались одне одному і я подумав, що певно, не так погано мати дівчину на роботі. Якщо ми з Софією будемо разом, вона теж працюватиме тут, хоча… 

Раптом Міра помітила, що я спостерігаю за ними. Наші погляди зустрілись, ми були не дуже далеко одне від одного, але й не так, щоб прямо близько. 

Мені здалося, що вона знітилася. Сказала щось своєму співрозмовнику і відразу рушила до мене. 

— Ви вже прийшли? — запитала, хоча це звучало трохи по-дурному, але, мабуть, вона розгубилася і ляпнула перше, що спало на думку. 

— Чого нервуєш? — я усміхнувся. — Макс, до речі, непоганий хлопець. Я не з тих, хто прямо категорично проти стосунків між співробітниками. Ну, принаймні, поки це не впливає негативно на твою роботу.

— Ми просто друзі, — сказала вона.  — Він розповідав мені про деякі традиції нашого колективу…

— Цікаво, — я усміхнувся і зазирнув їй в очі, ми вже якраз зайшли до приймальні, де тепер були сам на сам. — І що ж він розповів?

— Що не годиться прогулювати корпоративи, — усміхнулась вона. — І що ви любите дисципліну. 

— Так, це правда, — погодився я. — Люблю дисципліну. Поки всі їй слідують і працюють ефективно, все інше мене не особливо турбує…

Знов зазирнув їй в очі. Цікаво, він їй подобається? Хоч вона і сказала, що вони просто друзі, все одно.

Так, а це вже якісь неправильні думки, я ніби як її ревную.

Я був спантеличений цим відкриттям і дещо розгублено глянув на Міру.

— Я теж люблю дисципліну, — відповіла вона. — Навіть в домашньому житті, а не тільки  на роботі стараюся все планувати. 

— А у тебе взагалі є хлопець? — певно, це питання було зайвим, але я не встиг навіть подумати, як ці слова самі злетіли з моїх вуст.

— Немає, — сказала вона все тим же діловим тоном, немов хотіла справити на мене враження ідеальної працівниці. 

Мене ця новина чомуть обрадувала. Навіть усміхнувся, хоч і не збирався ніяк виказувати свої емоції.

— Ну, ти ще молода, ще когось зустрінеш, — врешті-решт сказав я. — Що там мій букет, їде? Мені скоро виїжджати, — я зітхнув.

— Кур’єр подзвонив, що вже виїхав, думаю, от-от він буде тут, — вона запитально глянула на мене. — Може, ще щось потрібно? 

— Ні, нічого, — я похитав головою. — Ввечері перевір, щоб піарники відправили мені на пошту той звіт, що я просив, бо мене в офісі не буде. Але я хочу прочитати його сьогодні.

 — Добре, — вона трохи почервоніла. — А щодо тієї... гри? 

— Я як відвезу Софію, то подзвоню тобі і домовимось, заберу тебе і поїдемо разом, — взагалі це в мої плани не входило, не знаю, чому я так сказав, але вже сказав... А що, вона сама згадала про гру, я просто підтримав розмову.

 — Добре, тоді я буду чекати дзвінка, — кивнула Міра. 

— Домовились, — я теж кивнув і пішов до свого кабінету…

***

— Привіт, — я простягнув Софії букет, який замовила Катя. — З приїздом.

 — Дякую, — вона піднесла ніжно-рожеві троянди до обличчя і вдихнула їх аромат. — Ти пам’ятаєш, які квіти я люблю, це дуже приємно…

— Пробач, я попросив помічницю, і вона сама їх замовила, — я зітхнув.

 — Можливо, їй подобаються такі самі, — вона усміхнулась. — Як у тебе справи? Що нового? 

— Все добре, працюю багато, ну, як завжди, — я знизав плечима. — Вічні дедлайни, тут теж нічого нового. А у тебе як справи? Вже напланувала собі всякого в Києві? Ти надовго приїхала?

 — Десь на тиждень, якщо робочі справи вдасться швидко вирішити і ніщо мене не затримає, — вона знизала плечима.

— Зрозуміло, — ми вже вийшли з аеропорту і пройшли до машини.

Я вклав її валізи в багажник, а потім відчинив перед нею дверцята. Софія сіла, я також сів поруч із нею:

— Сестра буде рада тебе бачити, вона сумувала. 

 — Обов’язково подзвоню їй, вийдемо кудись потеревенити… 

— Думаю, батьки ще запросять нас із тобою на вечерю, ти ж знаєш, вони таке люблять, — я зітхнув. 

 — І знаю, як ти не любиш ці родинні посиденьки, — сказала Софія. — Ну, доведеться потерпіти. 

— Ти завжди добре знала і розуміла мене, — я усміхнувся і мельком поглянув на неї. — Коли згадую це, то розумію, що наш майбутній шлюб може бути цілком нормальним.

 — Так, я хотіла б, щоб тобі було комфортно зі мною, — вона відвела очі і стала щось роздивлятися за вікном автівки. 

— Ти все ще ображаєшся на мене? — я зітхнув. — За те, що тоді не відповів на твої почуття?