Глава 2. Загублена туфелька

Міра. 

Я подумала, що мені теж треба принаймні зробити вигляд, що я щось шукаю, аби не відставати від колективу, як-то мовиться. Бо якщо я граю за якусь команду, то певно, її представники будуть невдоволені, що я стою і витріщаюся на цього чоловіка.  На ньому теж була чорна маска, як і в мене. 

— Якщо не поспішиш, то програєш, — врешті-решт сказав він, певно, помітивши, що я весь час дивилась на нього.

— Я не знаю, де їх шукати, ті туфельки, — сказала я. — Я взагалі вперше тут…

— Знаю, — ліниво потягнув він. — Ну, добре, — він поманив мене пальцем до себе. — Підійди.

Я спершу завагалася, але все ж підійшла до нього. 

— Всі побігли вгору, і жоден не пішов до підвалу, — тихо сказав він. — Впевнений, як мінімум одна пара буде там. 

— А якщо вона не підійде по розміру? — чомусь це питання мене дуже зацікавило. 

— Значить, тобі не бути попелюшкою, — він знизав плечима. — Але краще знайти хоч щось і спробувати, аніж не знайти зовсім нічого, хіба ні?

 — Мабуть, — я кивнула, прямо дуже хотілося запитати, чому тоді він не шукає, якщо знає, де знаходяться туфельки. Невже не хоче, щоб його команда перемогла? 

Ще раз поглянувши на нього, я повернулась і пішла до виходу з зали. Де там має бути підвал? Я погано орієнтувалася як у місті, так і в великих приміщеннях, але на моє щастя, довго шукати не довелося. 

Прямо навпроти виходу з зали я побачила сходи, що вели вниз. Не довго думаючи, рушила ними, хоча вони були неосвітлені. Але я подумала, що десь же має бути вимикач. Дістала мобільний телефон і стала присвічувати собі, щоб не впасти. 

Швидко сходи вперлися в металопластикові двері. Я посвітила на них ліхтариком і побачила напис: “Вхід заборонено”. 

Спершу подумала, що може, мені обернутися і піти назад. Але раз я вже спустилася сюди, то було б неправильно хоча б не спробувати зазирнути досередини. 

Я натиснула на дверну ручку — і двері відчинилися. За ними була суцільна темрява.

Я підсвітила ліхтариком і побачила, що замість підлоги в цій кімнаті була вода, причому проточна, ніби якусь невеличку річку з доволі бурхливою течією змусили текти через ці стіни. Однак тут було неглибоко, десь до півметра.

На протилежному "березі річки", десь за чотири метри, я побачила щось схоже на камʼяний трон і величезну блискучу корону, що висіла над троном на якомусь ланцюзі. Може, десь там є і туфельки?

Я не довго думаючи, роззулась, підібрала поділ сукні, тією ж рукою  тримаючи телефон, а в іншу взяла туфлі… потім подумала, що навіщо мені носити взуття туди-сюди, і я залищила їх біля дверей, а сама ступила в воду. Вона була дуже холодна, так що в мене відразу аж зуби зацокотіли. Подумки лаючись на себе, що влізла в цю авантюру, я все ж побрела в бік трону, це було не так легко зробити — заважала течія. 

“Як вони це зробили? — думала я, дивлячись на “річку”. Але побачити, що там, далі, не було можливо, бо ліхтарик освітлював невеликий простір, а підвал, мабуть, був величезним. Пару разів послизнувшись на якихось каменях, я мало не впала, але думка про те, що я втоплю телефон, втримувала мене на ногах. Бо в темряві тут точно можна було заблукати. 

Дохлюпавши до трону, я вилізла на його підніжку і стала озиратися навколо. 

Туфельки тут так само не було. Однак на одному з підлокітників трону була кнопка, яку, певно, треба було натискати сидячи на самому троні, ну, якщо судити з розташування цієї кнопки. 

“Ну, раз уже я сюди вибралась, — подумала я, — Треба спробувати все…”

Піднялась до самого верху і натиснула на ту кнопку, але в цьому положенні нічого не відбулось.

Тоді я сіла на трон, дивлячись на корону, що висіла згори, і думаючи, що якщо вона раптом упаде, то від мене залишиться мокре місце. Але все одно ще раз натиснула. 

Тоді почула скрип ланцюгів. Корона почала опускатися, але не тільки вона….

***

Прямо через "річку" я бачила, як в стіні, біля якої я проходила ще на тому березі, відкрилась ніша. Не було видно, що саме було всередині, але я швидко злізла з трону і знову скочила в воду. Краплі забризкали мою сукню, але я поспішала, тому що боялася, що ніша зачиниться так же раптово, як відчинилась. 

Коли я підбігла до неї, то побачила всередині червону атласну подушку, на якій були прозорі, немов кришталеві, туфельки.

Моє серце закалатало дуже швидко. Я простягнула руку — і торкнулась туфельок, спершу несміливо, бо мало що може тут трапитись, але мене не вдарило струмом і взагалі нічого не сталося. 

Тоді я взяла їх і стала розглядати. Насправді вони, звичайно, були не кришталеві, а з якогось матеріалу, схожого на силікон, але виглядали дійсно як зроблені зі скла. 

Коли я дісталася до дверей, то спробувала їх приміряти, і вони виявилися якраз мого розміру. Підхопивши своє власне взуття, яке сиротливо лежало на сходах, я побігла нагору. 

Коли зазирнула до зали,  сховавши свої туфлі у сумку, то побачила, що багато пар вже сформувались. Дівчата були в таких самих туфельках, а чоловіки обіймали їх, ніби готувались почати танець.