Розділ 3: Шепіт Квадратного Лабіринту.

Щойно діти ступили на інший бік мосту, земля під ногами змінилася. Вона стала холодною й кам’яною. Попереду виріс велетенський лабіринт, складений із високих стін, схожих на ігрові кубики. Над ним висіла табличка:

"Раунд третій: Лабіринт Пам’яті. Хто забудеться — той загубиться."

— Я не люблю лабіринти… — пробурмотів Остап.

— Але в нас нема вибору, — сказала Ліна. — Ходімо.

Вони увійшли. Спершу було тихо. Надто тихо. Повітря стало вологим і прохолодним, а світло — тьмянішим. Стежки то розходилися, то раптово замикалися тупиками. І що далі вони йшли, то дивніше ставало все довкола.

— Хтось шепоче... — сказала Марта. — Чуєте?

І справді. У повітрі з’явився легкий шепіт, який лунав ніби з самих стін. Він повторював:

“Забудь… забудь… не згадуй…”

— Ні, не слухайте це! — вигукнула Ліна. — Це пастка!

Та Ярик зупинився, розгублений. Йому здалося, що шепіт назвав його ім’я. Він обернувся — і лабіринт змінився. Його друзі зникли з поля зору.

Він почав бігти. І тут під його ногами загойдався камінь — пастка! Він упав на коліна, але встиг ухопитися за край.

— Ярик! — Ліна з’явилася, простягнула руку, і він встиг схопитися.

Вони ледве вирвалися з тієї ділянки. Лабіринт явно грав із їхнім розумом.

Після кількох поворотів вони вийшли на майданчик. У центрі стояв великий куб. На ньому горіли чотири слова:

"Пам'ятай, хто ти є."

— Це загадка! — сказав Остап. — Мабуть, треба сказати щось… щось важливе?

Марта зробила крок уперед.

— Ми — команда. І ми тут, щоб пройти гру разом. Ми не забудемось!

Куб засвітився, і стіни лабіринту з гуркотом впали, відкривши шлях далі. Перед ними з’явилися сходи, що вели вгору до міста з яскравими вогнями, яке висіло просто в повітрі.

Але коли вони пішли, шепіт не зник. Він наче стежив за ними...