Глава 14

Ніч із неділі на понеділок здалася мені найдовшою в житті. Я не зімкнула очей, раз у раз прислухаючись до звуків за вікном. Уява малювала, як він стоїть там, під під'їздом, у своєму дорогому пальті, дивлячись на мої темні вікна. Але я так і не підійшла до скла. Моя залізна броня, яку він так старанно і ніжно знімав із мене всі ці тижні, знову була на мені. Тільки цього разу я закрутила кожен її гвинтик до абсолютного максимуму.

У понеділок я прийшла на роботу о п'ятнадцятій тридцять — раніше, ніж зазвичай, сподіваючись побути в роздягальні самій і налаштуватися на зміну.

Але щойно я відчинила двері, моє серце болісно стиснулося.

Він уже був там.

Єгор сидів на лавці біля моєї шафки. Без звичної розслабленої пози, без фірмової напівусмішки. Він був уже у фірмовій бордовій сорочці, його волосся виглядало розкуйовдженим, ніби він раз у раз пропускав крізь нього пальці, а під очима залягли глибокі тіні. Було очевидно, що ця ніч для нього теж не минула безслідно.

Щойно клацнув замок, він різко підняв голову і миттєво підвівся, роблячи крок назустріч.

— Аліно... — його голос прозвучав глухо і хрипко. — Ти прийшла. Я чекав під твоїм будинком майже до третьої ночі. Чому ти не відчинила?

Я не змінила виразу обличчя. Моє обличчя перетворилося на ідеальну, непроникну маску. Не дивлячись йому в очі, я мовчки пройшла повз нього, дістала з рюкзака свій ключ і вставила в замок шафки.

— Аліно, благаю, вислухай мене, — він підійшов ближче, стаючи так, щоб я не могла його ігнорувати, але я просто дивилася крізь нього на металеві дверцята. — Це не було грою. Так, мій батько — власник мережі. Коли я закінчив університет у Лондоні, він сказав, що я не отримаю місце в раді директорів, поки не зрозумію, як працює цей бізнес із самісінького низу. Без грошей, без імені, без привілеїв. Пів року на касі і на складі. Це був контракт. Я не мав права нікому розповідати.

Я дістала свій робочий жилет. Рухи були чіткими, механічними. Я одягла його і почала застібати ґудзики, не зронивши жодного слова. Кожен його аргумент бив по мені, як батогом, але я не дозволила жодному м'язу на обличчі здригнутися.

— Коли ми познайомилися, ти була для мене просто суворою напарницею, — продовжував він, і в його голосі з'явилися нотки справжнього, неприхованого відчаю. Він ніколи раніше так не говорив. Завжди впевнений у собі Єгор Громов зараз виглядав абсолютно розбитим. — Але потім... потім усе змінилося. Ти стала для мене найважливішою людиною. Я хотів тобі все розповісти. Клянуся, хотів! Але я боявся. Боявся, що щойно ти дізнаєшся правду, ти вибудуєш ту саму стіну, яку я так довго ламав. Я боявся тебе втратити.

Він простягнув руку, щоб торкнутися мого плеча, але я різко, крижаним рухом відступила на крок назад. Його рука завмерла в повітрі, а в очах майнув такий глибокий біль, що мені на секунду захотілося закричати.

Але я лише поправила бейдж на грудях.

— Пункт 2.1 внутрішнього трудового розпорядку, Громов, — мій голос пролунав рівно, тихо, без жодної емоції, ніби говорив робот. — Співробітники зобов'язані дотримуватися субординації та утримуватися від особистих розмов на території магазину.

Він вражено кліпнув, ніби я щойно вдарила його.

— Пташко... ти серйозно? Ти будеш говорити зі мною інструкціями? Після всього, що між нами було? — він зробив різкий видих, похитавши головою. — Я стою тут і вивертаю перед тобою душу. А ти навіть не дивишся на мене.

Я нарешті підняла на нього погляд. У ньому не було ні сліз, ні злості. Лише абсолютний, нищівний холод.

— Для вас я Аліна Вікторівна, або старший касир Ковальова, — карбуючи кожне слово, сказала я. — Моя каса відкривається через сім хвилин. Раджу вам підготувати своє робоче місце, щоб не отримати ще одну догану. Упевнена, ваш батько не оцінить порушень дисципліни у вашому "контракті".

Єгор побілів. Мої слова вдарили точно в ціль. Він стиснув щелепи так сильно, що на вилицях заграли жовна. Кілька довгих, нестерпних секунд він дивився в мої очі, намагаючись знайти там хоча б краплю тієї дівчини, з якою у суботу цілувався в осінньому парку. Але я не дала йому нічого. Мовчання і холод були моїм єдиним захистом від того, щоб не розплакатися прямо тут, перед ним.

У коридорі почулися голоси — наближалися Денис та Ліля.

Єгор різко відвернувся. Він нічого не сказав, лише з силою зачинив дверцята своєї шафки.

Коли ми вийшли в торгову залу, повітря між нами, здавалося, можна було різати ножем. Я сіла за свій термінал, він — за свій. Але цього разу між четвертою та п'ятою касами не було ні усмішок, ні вкрадених поглядів, ні записок. Тільки глуха, невидима бетонна стіна, яку я звела власними руками, і яку Єгор тепер не мав жодного уявлення, як пробити.

Наступні три години перетворилися на найвитонченіші тортури, які тільки міг придумати для мене цей супермаркет.

Час ніби загруз у густому сиропі. Раніше зміна пролітала на одному диханні, розбавлена нашими переглядами, жартами та легким фліртом. Тепер єдиним звуком у моєму світі було монотонне, безжальне пікання сканера.

«Пакет потрібен? Картка чи готівка? Дякую за покупку, гарного вечора».

Я працювала як бездоганно налаштована машина. Моя спина була неприродно прямою, а рухи — доведеними до автоматизму. Але фізично я відчувала присутність Єгора за півтора метра від себе так гостро, ніби між нашими терміналами проходив високовольтний струм. Він більше не крутив ключем на пальці. Не перекидався жартами з покупцями. Він працював так само мовчки і похмуро, раз у раз кидаючи на мене важкі, темні погляди, від яких у мене під лопатками збиралася напруга.

Ліля з третьої каси постійно стріляла очима в наш бік, намагаючись зрозуміти, що сталося з ідеальним дуетом, але навіть вона не наважувалася порушити цю важку, гнітючу тишу.

Рівно о дев'ятнадцятій нуль-нуль до лінії підійшла Валентина Петрівна.

— Ковальова, Громов. Здаєте термінали, у вас законні п'ятнадцять хвилин на перекус. Денис вас підмінить.