Глава 12

Вихідні промайнули зі швидкістю світла, розчинившись у Катиних лекціях про «стратегічне позиціонування», примірках у торговельному центрі та купівлі того самого вишневого блиску для губ, який, за словами подруги, мав стати моєю таємною зброєю.

У понеділок о п'ятнадцятій сорок я стояла перед дзеркалом у службовій роздягальні. На мені була моя звична уніформа, але замість вільного реглана під бордовим жилетом сиділа ідеально приталена чорна сорочка. Волосся я зібрала не в строгий пучок, а в охайний хвіст, залишивши кілька пасом вільно спадати вздовж обличчя. Останній штрих — той самий вишневий блиск.

Я критично оглянула себе, відчуваючи легке хвилювання. Двері роздягальні відчинилися, і мої роздуми перервала хмара солодких, до задухи квіткових парфумів.

До кімнати пурхнула дівчина. Саме пурхнула — інакше її легку, майже танцювальну ходу назвати було неможливо. У неї були ідеально накручені світлі локони, пухнасті нарощені вії, через які вона кліпала, мов лялька, і яскраво-рожевий манікюр, який абсолютно не вписувався в стандарти касової дисципліни.

— Усім привітик! Я Ліля! — її голос пролунав дзвінко й надмірно радісно, ніби вона прийшла не на восьмигодинну зміну в супермаркет, а на вечірку. — А де тут вільні шафки?

Денис, який якраз зашнуровував кросівки, так різко підняв голову, що ледь не вдарився об дверцята. Він миттєво почервонів і пробурмотів щось невиразне, вказуючи на дальній кут.

У цей момент зайшла Валентина Петрівна.

— О, Ліліє, ти вже тут. Добре. Знайомтеся, це наша нова касирка, — адміністраторка поправила окуляри і повернулася до мене. — Ковальова, як і домовлялися. Вона на третій касі, ти на четвертій. Перші дві години працюєте в парі на твоєму терміналі, показуєш програму, скасування, інкасацію. Потім садиш її за третю і контролюєш.

— Зрозуміла, — кивнула я, натягуючи на обличчя свою фірмову професійну усмішку. — Привіт, Лілю. Я Аліна.

— Ой, супер! Будемо подружками! — Ліля радісно заплескала в долоні, і її браслети голосно задзвеніли.

Двері знову відчинилися. Я відчула його присутність ще до того, як повернула голову. Запах морозного повітря, кави та кедра миттєво витіснив задушливі квіткові парфуми.

Єгор зайшов до роздягальні, на ходу знімаючи куртку. Його погляд звично ковзнув по кімнаті, але щойно він побачив мене, його рухи ледь помітно сповільнилися. Він затримав погляд на моєму обличчі, на вишневих губах, на пасмах волосся, і в його темних очах спалахнув той самий гарячий вогник, від якого в мене по спині побігли мурашки.

Він уже відкрив рот, щоб сказати щось у своєму звичному бешкетному тоні, але тут Ліля різко обернулася.

Вона завмерла. Її нарощені вії затріпотіли з подвоєною швидкістю, а на губах розквітла така широка й відверто кокетлива посмішка, що Катині пророцтва миттєво пронеслися в моїй голові червоним рядком.

— Ого... — Ліля млосно протягнула слова, роздивляючись Єгора з ніг до голови. — А мені не казали, що в цьому філіалі працюють такі... фактурні хлопці. Я Ліля. А тебе як звати?

Вона простягнула йому руку з рожевим манікюром, зробивши крок назустріч, так, що її квітковий шлейф майже накрив його.

Єгор на секунду підняв брови, явно не очікуючи такого напору. Він ввічливо, але дуже коротко потиснув її пальці.

— Єгор. Дуже приємно, — його тон був рівним, абсолютно нейтральним. Він одразу ж зробив крок убік, обходячи її, і попрямував прямо до мене.

Він зупинився настільки близько, наскільки дозволяла пристойність у присутності адміністраторки.

— Привіт, напарнице, — його голос миттєво потеплішав, набувши тієї самої оксамитової хриплинки, яка призначалася лише для мене. — Чудово виглядаєш. Змінила тактику перед боєм?

— Готуюсь до стажування, Громов, — я намагалася тримати голос рівним, але куточки моїх губ самі поповзли вгору. — Треба ж відповідати статусу найкращого працівника.

— Для мене ти й так поза конкуренцією, — ледь чутно прошепотів він, підморгнувши.

Ліля, здається, зовсім не помітила нашого короткого обміну репліками, або ж вирішила його проігнорувати. Коли ми вийшли в торгову залу, вона вмостилася на високий стілець поруч зі мною за касою №4, але її погляд постійно ковзав на сусідню касу №5, де Єгор уже пробивав перших покупців.

— Отже, дивись, — почала я, показуючи на екран. — Це базове меню. Коли покупець дає картку лояльності, ти натискаєш F4...

— Ага, зрозуміла, F4, — неуважно кивнула Ліля, підпираючи підборіддя рукою. — Слухай, Аліно, а цей Єгор... він давно тут працює? У нього є дівчина? Бо він такий... ну, ти сама бачиш. Як з обкладинки журналу.

Моя рука з мишкою завмерла. Внутрішня Залізна Аліна глибоко вдихнула і видихнула, рахуючи до трьох.

— Лілю, ми на робочому місці, — мій тон став на кілька градусів прохолоднішим. — Давай зосередимося на програмі. Якщо ти проб'єш акційний товар без картки, система заблокує чек, і доведеться викликати старшого касира.

— Ой, та розберемося! — вона безтурботно махнула рукою. — В іншій мережі все було простіше. А тут якісь складнощі.

Наступна година перетворилася на випробування мого терпіння. Ліля плутала кнопки, забувала питати про пакети, а коли на стрічку виклали вагові овочі, вона замість того, щоб подивитися в шпаргалку з кодами, яку я їй роздрукувала, раптом голосно гукнула через розділювач:

— Єгорчику! А підкажи, будь ласка, який код у цих червоних яблук? А то я тут зовсім заплуталася, а ти такий розумний, напевно, все знаєш!

Вона мило надула губки й поплескала віями. Слово «Єгорчику» різонуло мій слух так, ніби по склу провели цвяхом. Катя мала рацію на всі сто відсотків.

Я стиснула щелепи, готуючись сама назвати цей нещасний код, але не встигла.

Єгор, який саме пробивав чек літньому чоловікові, навіть не повернув голови до Лілі. Він продовжував сканувати товар, і його голос пролунав рівно, професійно, але з дуже чітким, холодним металом:

— Код яблук — триста дванадцять. Але, Ліліє, у тебе найкращий інструктор у всій мережі. Залізна дисципліна і бездоганні знання. Раджу слухати Аліну дуже уважно, бо якщо ти завалиш касу, я тебе рятувати точно не буду. Моя зона відповідальності закінчується на касі №4.