Глава 10

Неділя минула як один довгий, солодкий сон. Я проспала майже до другої години дня, а коли нарешті розплющила очі, першим, що побачила, була моя робоча куртка, недбало кинута на стілець. Вона все ще зберігала ледь вловимий запах кави, кедра та нічного холоду.

Я потягнулася за телефоном. На екрані світилося одне повідомлення, відправлене о дванадцятій: «Сподіваюся, Залізна Леді сьогодні ігнорує всі будильники. Відпочивай. Завтра починається новий етап нашої операції».

Понеділок зустрів мене дрібним осіннім дощем. О п'ятнадцятій сорок я звично зайшла до службового приміщення супермаркету. Настрій був дивним — суміш передчуття та легкої тривоги. Єгор обіцяв, що графіки нас не розділять, але я, як майбутній економіст, чудово розуміла, що бюрократична машина Валентини Петрівни не прогинається під чиїсь бажання.

Переодягнувши я штовхнула двері роздягальні й завмерла на порозі.

Біля дверей стояв Єгор. У фірмовому бордовому жилеті, з бейджем на грудях. Він неквапливо пив чай із пластикового стаканчика і щось жваво обговорював із Денисом.

Побачивши мене, він відставив стаканчик і підійшов до мене. Його очі засяяли тією самою бешкетною, теплою усмішкою.

— Громов? — я закліпала очима, перевіряючи годинник на стіні. — Шістнадцята нуль-нуль. Твоя зміна закінчилася. Ти чому ще у формі?

— Моя зміна, пташко, тільки починається, — спокійно відповів він, роблячи крок назустріч.

— Що це означає? Валентина ж особисто повісила графік у п'ятницю! — я нічого не розуміла, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

— За внутрішнім регламентом, пункт 2.4, — Єгор театрально підняв вказівний палець догори, копіюючи мій суворий тон, — співробітники мають право обмінюватися змінами за взаємною згодою сторін, якщо це не порушує загальний робочий процес.

Він хитро примружився і сперся спиною на шафки.

— Я знайшов слабку ланку в системі. Нашого Вову з відділу напоїв. Він працював на вечірніх, але страшенно не висипався. Виявляється, Вова — палкий фанат аніме та манхви. Я запропонував йому забрати всі мої ранкові зміни на місяць уперед, щоб він міг спокійно читати свої манхви та дивитися серіали вечорами без шкоди для сну. Він був такий щасливий, що ледь не розцілував мене. Ми написали спільну заяву, і Валентині довелося її підписати, бо формально порушень немає.

Я стояла, не в змозі вимовити ні слова. Він віддав свої зручні ранкові зміни, помінявся графіком на цілий місяць уперед і пішов на угоду з Вовою, щоб просто бути поруч зі мною на касовій лінії.

— Ти... ти ненормальний, — нарешті видихнула я. Але в моєму голосі не було ні краплі осуду. Лише чистий, концентрований захват.

— Для тебе я готовий бути абсолютно ненормальним, Ковальова, — його голос став нижчим, і він зробив ще один крок, зупиняючись впритул до мене. — Я ж обіцяв. Ніяких більше двох хвилин на перезмінку. Тепер у нас є цілих вісім годин щодня.

— Громов! Ковальова! Ви збираєтеся виходити в зал, чи мені касу самій відкривати?! — пролунав із коридору роздратований голос Іри.

Ми перезирнулися. Єгор тихо засміявся, легенько торкнувся мого плеча і прошепотів: — Займайте своє місце за касою №4, напарнице. Я буду на п'ятій.

Я швидко перевдягнулася, і ми вийшли в торгову залу разом. Супермаркет гудів, стрічки терміналів рухалися, покупці складали продукти в кошики. Усе було як завжди, але для мене світ навколо кардинально змінився. Тепер зліва від мене сидів мій особистий бунтівник, і я точно знала: ця зміна, як і всі наступні, буде просто неймовірна.

Перші дві години вечірньої зміни минули в ідеальному темпі. Я сиділа на касі №4, Єгор — на №5, і хоча між нами стояла перегородка з терміналів та рекламних стійок, ми постійно обмінювалися короткими поглядами й жартівливими смсками. Система з обміном змінами через «Вову-анімешника» працювала безвідмовно.

Але спокій у продуктовому магазині — це лише ілюзія перед бурею.

Близько вісімнадцятої години до моєї каси підійшла літня жінка у яскраво-жовтому береті. На ленту полетіли буханець хліба, пачка молока і сітка картоплі. Я швидко просканувала товари, назвала суму, але жінка раптом завмерла, втупившись у чек із роздратованим обличчям.

— Стоп! Який кілограм картоплі?! — обурено вигукнула вона, тицяючи пальцем у папірець. — Я зважувала чітко півтора кілограма! А тут пробито два з половиною! Ви що, мені ще когось у сітку підкинули?! Нас обманюють!

Черга за її спиною одразу напружено зашуміла. Бабуся розмахнулася так емоційно, що ледь не зачепила сусідній лоток із жуйками. Усі погляди миттєво вп'ялися в мене. Стандартна ситуація роздратованого покупця, яка вимагає залізних нервів.

Я вже відкрила рот, щоб за протоколом запросити охоронця для повторного зважування на контрольних вагах, як із сусідньої каси №5 лунув спокійний, оксамитовий голос Єгора:

— Перепрошую, шановна панночко, — він уже зачинив свій термінал і крокував до нас. — Дозвольте мені поглянути на чек.

Жінка трохи розгубилася від такого втручання. Єгор узяв її чек, кинув професійний погляд на коди, а потім усміхнувся своєю найкращою, чарівною усмішкою, від якої навіть найсуворіші покупці зазвичай танули.

— Знаєте, у чому річ? Я бачив, як ви набирали цю картоплю у відділі овочів, — брехав він із такою впевненістю, ніби провів усю зміну біля буряків. — Ви ж поклали в сітку відбірну «Молоду», так? А код на вагах випадково натиснули на «Миту першого сорту». Вони зовні схожі, але в них різний штрих-код і різна вартість. Касир пробиває те, що наклеєно на стікері, але система ж не обманює. Давайте я особисто зараз збігаю до ваг, перевірю код і все перерахую, щоб ви ні копійки не переплатили?

інтонація Єгора була настільки ввічливою, турботливою і професійною, що жінка миттєво знітилася. Гнів у її очах змінився на розгубленість.

— Ну... я брала «Молоду», так... — пробурмотіла вона вже набагато тихіше. — Можливо, я й сама переплутала кнопку на вагах...

— Одразу видно людину, яка знається на якісних овочах! — підтримав її Єгор із легким поклоном. — Аліно, зробиш їй швидке повернення за п'ятнадцятим кодом? Я зараз сам збігаю за правильним цінником.