Глава 7

Вівторок минув у якомусь дивному, розфокусованому режимі. На парах я машинально записувала лекції, але думками постійно поверталася до сірого вовняного шарфа, який тепер акуратно лежав на полиці в моїй шафі, випромінюючи ледь вловимий аромат кави та кедра.

О шістнадцятій нуль нуль я, як завжди, зайняла своє місце на касі №4.

Без Єгора на сусідній лінії супермаркет здавався надто гучним, занадто яскравим і... до неможливості звичайним. Зникла та невидима іскра, яка перетворювала рутину на гру.

Іра на третій касі похмуро й мовчки пробивала чеки, зрідка зітхаючи. Денис на п'ятій, навпаки, був гіперзосередженим. Після вчорашньої історії з шахраєм він перетворився на параноїка: кожну велику купюру перевіряв на світло по три рази і тримав шухляду каси так міцно, ніби там зберігався золотий запас країни.

— Денисе, видихни, — з усмішкою сказала я, коли під час короткого затишшя він уп'яте почав перераховувати дрібні монети. — Шахраї не ходять щодня в один і той самий магазин.

— Краще перебдю, ніж недобдю, Аліно! — серйозно відповів він, поправляючи окуляри. — Ти б бачила, як я сьогодні вранці в гуртожитку решту в буфеті рахував. Буфетниця думала, що я їй не довіряю.

Я тихо розсміялася, повертаючись до свого термінала. Вирішивши протерти сканер антисептиком, я підняла пластикову підставку для чеків... і завмерла.

Прямо під нею був приклеєний маленький яскраво-жовтий стікер. На ньому знайомим, розмашистим і трохи недбалим почерком було виведено:

«Зміну здав без мінусів. Касу залишив у чистоті. Не загризи стажера інструкціями, Залізна Леді. Залишилося 24 години. Є.Г.»

Я провела пальцем по чорнильних літерах, відчуваючи, як по губах розпливається дурнувата, неконтрольована усмішка. Він залишив це вранці, знаючи, що я обов'язково підніму підставку під час прибирання. Навіть на різних змінах він знайшов спосіб пробитися крізь мою робочу рутину.

Я непомітно відклеїла стікер і сховала його до кишені жилета, ближче до серця. Зміна після цього пролетіла наче на одному диханні.

Середа, мій перший повноцінний вихідний за довгий час, розпочалася зі звуку наполегливого дзвоника у двері о другій годині дня.

Я відкрила замок, і в коридор ураганом влетіла Катя. В одній руці вона тримала два стакани з лате, а через іншу був перекинутий якийсь великий шопер, що підозріло брязкав.

— Час пішов, Ковальова! — скомандувала вона, вручаючи мені каву. — Батьки вдома?

— На роботі до вечора, — відповіла я, зачиняючи двері.

— Ідеально! Значить, ніхто не буде стояти над душею з коментарями: «А чи не занадто коротка ця спідниця, доню?». Веди мене до своєї шафи. Ми маємо створити образ, який змусить Громова забути всі його робочі паролі та коди від терміналів.

За десять хвилин моя кімната нагадувала поле бою після розпродажу. Катя безжально викидала на ліжко мої речі, супроводжуючи кожну річ їдкими, але влучними коментарями.

— Аліно, це що? — вона двома пальцями підняла класичну білу блузку, застебнуту під саме горло.

— Це... для іспитів, — невпевнено пробурмотіла я.

— Ми йдемо на побачення в кіно, а не на співбесіду до податкової! — блузка полетіла в правий кут ліжка. — А це?!

Вона витягла мій улюблений безрозмірний сірий худі, в якому я зазвичай готувалася до семінарів.

— Це для затишку... — спробувала стати на захист улюбленої речі я.

— Ковальова, затишок — це чудово, але в цьому мішку ти виглядаєш так, ніби зібралася йти за картоплею в підвал, — Катя зітхнула й сіла на край ліжка, оглядаючи купу відхиленого одягу. — Проблема твоєї шафи в тому, що вона кричить: «Я практична, відповідальна і дуже багато працюю». Нам потрібно щось, що скаже: «Я дівчина, яка готова до пригод».

Вона пірнула у свій величезний шопер і з переможним виглядом дістала звідти кілька вішалок.

— Знаючи твою любов до строгості, я взяла дещо зі свого арсеналу, але адаптоване під твій характер. Тримай. Міряй!

Я взяла речі й пішла за ширму. Коли я вийшла до дзеркала, Катя задоволено заплескала в долоні.

На мені були мої улюблені, ідеально посаджені темно-сині джинси, які підкреслювали фігуру, але замість звичного светра Катя змусила мене одягнути її знахідку — м'який, пухнастий джемпер глибокого смарагдового кольору. Він був досить вільним, щоб я почувалася комфортно, але його виріз дозволяв йому злегка, дуже ненав'язливо спадати з одного плеча, відкриваючи тонку ключицю.

— Боже, цей колір робить твої очі просто відьомськими! — захоплено вигукнула подруга, крутячи мене перед дзеркалом. — Це саме те, що треба. Жодної вульгарності, дуже затишно для кінотеатру, але це спущене плече... Аліно, це легальна зброя масового ураження. Він буде дивитися на цю ключицю весь фільм, гарантую.

— Тобі не здається, що це... ну, занадто не схоже на мене? — я невпевнено поправила край джемпера, відчуваючи незвичну свободу в рухах.

— Це і є ти! — Катя стала за моєю спиною, поклавши руки мені на плечі, і ми зустрілися поглядами у дзеркалі. — Ти, яка не боїться. Ти, яка виходить за рамки інструкцій. Звикай до неї, Ковальова. Вона мені дуже подобається.

Наступна година була присвячена макіяжу. Я завжди фарбувалася мінімально — трохи туші та блиск для губ, щоб не витрачати зайвий час перед парами.

Але Катя взялася за справу з професіоналізмом візажиста. Вона вирівняла тон шкіри, прибравши синяки під очима від недосипу, додала на вилиці трохи персикових рум'ян, а очі підкреслила тонкими, розтушованими стрілками, які зробили погляд глибшим і виразнішим. Губи вона лише злегка торкнулася відтінковим бальзамом.

Моє волосся, яке зазвичай було стягнуте в тугий, строгий хвіст на потилиці, вона розпустила, злегка підкрутивши кінчики прасочкою, створивши ефект легких, природних хвиль.

Коли вона нарешті відійшла вбік зі словами «Готово!», я подивилася на себе у велике дзеркало на дверцятах шафи й затамувала подих.

Звідти на мене дивилася не «Залізна Аліна», не втомлена касирка з №4, і не змучена конспектами студентка. Це була красива, молода, жива дівчина з блискучими очима, легким рум'янцем та неймовірно м'яким, затишним образом. Я навіть не підозрювала, що можу мати такий вигляд.