Глава 6

Субота зустріла мене прохолодним, але сліпучо-яскравим сонцем. Я прокинулася об одинадцятій — небачена розкіш для мого організму, який звик підриватися о шостій ранку. Але навіть довгий сон не зняв тієї важкої, сірої пелени, що огорнула мене після вчорашнього вечора.

О дванадцятій рівно я підходила до центрального фонтану в міському парку. Осінь тут панувала на повну: дерева палали золотом і багрянцем, а повітря пахло вогким листям та димом.

Катю я помітила здалеку. І вона мене неабияк здивувала. Замість звичного стильного пальта та сумочки, подруга була одягнена в яскраву спортивну вітрівку, кросівки, а в руках тримала за кермо два орендовані міські велосипеди з кошиками.

— Катрусю, це що? — здивовано запитала я, підходячи ближче. — Ми ж збиралися випити кави й погуляти.

— Кава буде потім, — безапеляційно заявила вона, передаючи мені кермо синього велосипеда. — Я побачила твоє вчорашнє повідомлення і зрозуміла: звичайними розмовами твою залізну броню не розбити. Тобі потрібно вивільнити адреналін. Тому ми їдемо на дальню паркову трасу!

— Катю, я на велосипеді не сиділа з першого курсу! — спробувала запротестувати я, але подруга вже впевнено осідлала свій велосипед.

— От і згадаєш! Поїхали, Ковальова, рухай ногами, а не своїми екселівськими таблицями!

Ми рушили асфальтованою доріжкою, що вела вглиб парку. Спочатку я їхала невпевнено, судорожно вчепившись у кермо й оминаючи кожну гілочку, але вже за десять хвилин м'язове русло згадало старі навички. Прохолодний вітер бив в обличчя, роздмухуючи волосся, а шалений ритм педалей справді почав вивітрювати з голови нав'язливі думки про графіки, чеки та карі очі Єгора.

— А тепер наввипередки до старого дуба! — раптом крикнула Катя, різко натискаючи на педалі й вириваючись уперед.

— Гей, так нечесно! — зі сміхом вигукнула я, підхоплюючи її азарт, і теж прискорилася.

Ми летіли алеєю, піднімаючи колесами вихори жовтого листя. Я майже наздогнала Катю, відчуваючи, як легені наповнюються чистим, морозним повітрям, аж раптом з-за кущів на доріжку радісно вискочив величезний золотистий ретривер, який мчав за своїм м'ячиком.

— Ой! — скрикнула я.

Я різко натиснула на обидва гальма. Колеса заковзали по вологому осінньому листю, велосипед різко вильнув убік, і я, не втримавши рівноваги, з розмаху полетіла прямо у величезну, пухнасту купу зібраного двірниками кленового листя на узбіччі.

Почувся металевий брязкіт — злетів ланцюг.

— Аліно! — Катя різко загальмувала, кинула свій велосипед на траву й кинулася до мене з переляканими очима. — Боже, ти ціла?! Нічого не зламала?!

Я лежала на спині, дивлячись у блакитне небо крізь золоті крони дерев. Листя було скрізь — у волоссі, за коміром куртки. Я повільно підняла руку, потім ногу. Все було ціле. А потім... потім я просто не витримала.

З моїх грудей вирвався смішок, який за секунду перетворився на гучний, нестримний, щирий регіт. Я сміялася так, як не сміялася, напевно, останні пів року. Увесь той стрес, напруга від навчання, страх за роботу, заплутані почуття до Єгора — все це зараз виходило з мене цим сміхом у купі осіннього листя.

Катя кілька секунд дивилася на мене, як на божевільну, а потім, із полегшенням видихнувши, сіла поруч просто на траву і теж почала сміятися.

— Ну ти й каскадерка, Ковальова, — витираючи сльози від сміху, сказала вона, допомагаючи мені підвестися й обтрусювати куртку.

Ми перевернули велосипед і наступні десять хвилин, забруднивши руки в мастилі, намагалися натягнути ланцюг назад на зірочку. Коли технічна рятувальна операція була завершена за допомогою пачки вологих серветок, ми всілися на найближчу дерев'яну лавку.

Катя з переможним виглядом дістала зі свого кошика термос із гарячим чорним чаєм та паперовий пакунок, від якого запаморочливо пахло випічкою.

— Тримай, — вона простягнула мені ще теплу слойку. — З шинкою та сиром, як ти любиш. Спеціально вранці забігла в ту пекарню на розі. А тепер... їж і розповідай, що тебе так накрило вчора ввечері.

Я відкусила хрустке тісто з розплавленим сиром, запила гарячим чаєм і, відчуваючи, як серце остаточно заспокоюється після падіння, почала говорити. Я розповіла їй про те, як ми впоралися з розбитим сиропом, як працювали в ідеальному тандемі з Денисом, і як потім... як потім я побачила новий графік.

— Ми з ним у різних змінах, Катю, — тихо закінчила я, дивлячись на свій недопитий чай. — Я ввечері, він уранці. Він сказав: «Ось і все, твоя залізна фортеця в безпеці». Розвернувся і пішов. А я стояла там і розуміла, що не хочу цієї безпеки. Мені потрібен він на сусідній касі. Мені потрібні його жарти. Але я все зіпсувала своєю правильністю.

Катя мовчки дожувала свою слойку, уважно розглядаючи мій сумний профіль.

— Аліно, — м'яко, але дуже серйозно почала вона. — Ти нічого не зіпсувала. Але ти звикла грати в обороні. Він цілий тиждень пробивав твої стіни: давав пораду з викладачами, тягав коробки на склад, рятував тебе від покупців і Валентини. Він показав, що ти йому не байдужа. А що зробила ти?

— Я пригостила його кавою... — невпевнено пробурмотіла я.

— Кава — це чудово. Але зараз ситуація змінилася, — Катя рішуче забрала в мене пустий стаканчик і зазирнула просто в очі. — Графік вас розвів. Якщо ти зараз знову сховаєшся за інструкціями й просто виходитимеш на свої вечірні зміни з Ірою, ви поступово віддалитеся. Він вирішить, що тебе це влаштовує, і відступить, щоб не нав'язуватися.

— І що мені робити? Валентина Петрівна ні за що не змінить затверджений розклад через мої особисті забаганки. Оптимізація штату, пам'ятаєш?

— До біса Валентину Петрівну! — відмахнулася подруга. — Тобі не потрібен дозвіл адміністрації, щоб діяти! Покажи йому, що ця зміна графіка тебе теж не влаштовує. Зроби крок назустріч першою. Зламай систему, Ковальова. Хоча б один раз у своєму житті відступи від правил.

Я замислилася. Зламати систему? Я, Аліна Ковальова, яка знає напам'ять усі штрафи за порушення корпоративної етики?