Глава 4

Ранок четверга зустрів мене яскравим сонячним променем, що пробивався крізь штори, та бадьорим дзвоном будильника.

На відміну від попередніх днів, сьогодні я не відчувала занепаду сил. Усередині вирував адреналін: день вирішального захисту проєкту та найвідповідальнішої перевірки нашого з Єгором «командного плану» нарешті настав.

Діставши телефон, я першим ділом відкрила месенджер і написала коротке повідомлення:

«Доброго ранку. Операція "Четвер" розпочата. Сподіваюся, ти не проспав свій робочий маневр?»

Відповідь прийшла практично миттєво, ніби Єгор тільки й чекав на мій сигнал:

«Доброго ранку, визубриха! Я вже на ногах і роблю розминку для пальців, щоб спритно сканувати чеки. Давай, покажи там своєму Дмитру Сергійовичу, як працює справжній бізнес. Чекаю на рампі о 16:00 😉»

Посміхнувшись екрану, я остаточно відкинула ковдру й пішла збиратися.

О чотирнадцятій п'ятнадцять аудиторія №304 була заповнена вщент. Одногрупники знервовано гортали конспекти, підправляли презентації на флешках та шепотілися, обговорюючи похмурий настрій Дмитра Сергійовича, який суворо переглядав відомості за викладацьким столом.

— Ковальова! — голосно вигукнув він рівно о чотирнадцятій тридцять, поправляючи окуляри. — Оскільки ви запевнили мене, що ваш кейс вартий першого місця в розкладі — прошу до трибуни. Група, слухаємо уважно. Це приклад того, як управлінський облік працює в реальному ритейлі.

Коліна на секунду зрадницьки затремтіли, але я глибоко видихнула, підключила флешку й крокнула до трибуни.

На першому слайді спалахнула назва: «Аналіз операційних ризиків та мінімізація часових втрат на прикладі мережевого супермаркету».

Наступні п'ятнадцять хвилин минули як у тумані. Я не просто зачитувала сухі цифри з екрана — я розповідала про те, що бачила й відчувала щодня. Про вечірній пік, про черги, про психологію покупців, про касові збої та магію майстер-ключів. Я розклала по поличках кожен ризик і запропонувала рішення, підкріплене моїми екселівськими таблицями.

Коли я закінчила й вимкнула слайд із подякою за увагу, в аудиторії на кілька секунд запанувала повна тиша.

Дмитро Сергійович повільно зняв окуляри, склав руки на столі й довго дивувався моїй презентації. А потім... повільно й урочисто кивнув:

— Блискуче, Ковальова. Відмінна робота. Ось що буває, коли студент не просто зубрить формули, а вміє бачити за ними реальне життя. Вільні. Ви можете бути вільні й іти на свою... практичну роботу. Відмінно за курс у вас вже в кишені.

По аудиторії пробіг захоплений шепіт, а я, ледь стримуючи крик радості, швидким рухом висмикнула флешку, зібрала рюкзак і вискочила в коридор.

На годиннику було п'ятнадцять тридцять п'ять.

Я бігла до зупинки так, ніби від цього залежало моє життя. Вечірній автобус під'їхав майже одразу, але міські затори нагородили мене десятьма хвилинами виснажливого очікування на кожному світлофорі.

Коли я нарешті вискочила на зупинці біля супермаркету, годинник на телефоні невблаганно показував 16:03.

«Чорт, чорт, чорт! — панікувала я, забігаючи через службовий вхід. — Три хвилини запізнення! Якщо Валентина помітить — вона зніме з мене премію і скасує весь мій графік!»

Задихана, з розпатланим волоссям та палаючими щоками, я заскочила в роздягальню, за секунду скинула куртку й натягнула жилет, навіть не застібаючи його до кінця.

Схопивши бейдж, я вибігла в коридор і на повній швидкості завернула за ріг у бік торгової зали... й ледь не врізалася в широкі груди.

— Воу-воу, пташко, тормози! — теплі й міцні руки Єгора миттєво підхопили мене за плечі, не даючи впасти на слизькій плитці. — Ти чого несешся, як інкасаторська машина з пробитими колесами?

Я підвела очі, важко дихаючи та хапаючи ротом повітря:

— Єгоре... Я запізнилася... Три хвилини... Валентина вже шукала мене?!

Єгор подивився на моє перелякане обличчя, і його губи розпливлися в задоволеній, теплій усмішці. Він повільно простягнув руку, акуратно поправив комірець мого жилета й застебнув блискавку до середини:

— Спокійно, визубриха. Перестань панікувати. Валентина Петрівна вже понад п'ять хвилин переконана, що ти з мого особистого прохання приймаєш нову партію рекламних банерів біля рампи. Я сам підійшов до неї о п'ятнадцятій п'ятдесят п'ятій і сказав, що відправив тебе туди, бо ти найкраще знаєш номенклатуру.

Я заніміла, кліпаючи очима.

— Тобто... вона не знає, що я запізнилася?

— Для всієї адміністрації цього магазину ти вже п'ять хвилин важко працюєш на благо мережі, — підморгнув Єгор. Він дістав із кишені маленьку пляшечку прохолодної води й простягнув її мені. — Пий, а то ти зараз згориш від власного адреналіну.

Я взяла пляшку, відчуваючи, як тремтять пальці. Всі мої страхи, весь цей божевільний біг крізь місто — все це розчинилося в його спокійній, впевненій присутності. Він дійсно прикрив мене. Повністю, бездоганно, без жодного зайвого слова.

— А як... як твій виступ? — тихо запитав він, розглядаючи мене з дивною, майже трепетною увагою. — Дракон оцінив касові ризики?

— Автомат, — видихнула я, відпиваючи ковток води. — Він поставив мені «відмінно» за курс і відпустив раніше. Єгоре... твій план спрацював на всі сто.

Очі Єгора спалахнули таким щирим, яскравим захватом, що в мене всередині знову щось солодко перевернулося. Він ступив крок ближче, нахилився до мого вуха й тихо, з оксамитовою посмішкою в голосі сказав:

— А ти сумнівалася, Ковальова? Я ж казав: у цій грі ми з тобою непоборна команда.

У коридорі пролунали кроки дяді Петра, і ми трохи відступили одне від одного, але між нами витав — невидимий струм, який більше неможливо було приховати за жодними інструкціями.

— Ну що, напарнице? — Єгор виклично повернув на пальці свій ключ від каси. — Твій Дмитро Сергійович пройдений. Попереду вечірній пік. Готова показати їм, як працюють справжні професіонали?