Глава 3

Наступного дня об одинадцятій ранку коридор біля кафедри фінансово-економічного аналізу був майже порожнім. Лише зрідка лунав цокіт підборів лаборантів та тихий шепіт студентів, які чекали на консультування.

Я стояла біля важких дубових дверей з табличкою «доц. Дмитро Сергійович», стискаючи в руках роздруковану чернетку на двадцять сторінок. Мої пальці липли до паперу від хвилювання. У голові пульсувала лише одна думка: якщо план Єгора схибить, я не лише вислухаю нову порцію моралей, а й остаточно зіпсую стосунки з викладачем перед захистом.

«Ніякої паніки, пташко, — подумки відтворила я низький, впевнений голос Єгора. — Він просто любить свій предмет. Потопи його в цифрах і повазі».

Я глибоко видихнула, постукала в двері й, не чекаючи, поки рішучість випарується, зайшла до кабінету.

Дмитро Сергійович сидів за масивним столом, заваленим монографіями та науковими журналами. Він заповнював якісь відомості й навіть не підвів голови на звук дверей, лише суворо сказав:

— Перерва десять хвилин. Якщо щодо пересдачі — приходьте у п'ятницю.

— Дмитре Сергіючу, це Ковальова, — спокійно мовила я, роблячи кілька кроків уперед. — Я не щодо пересдачі чи прохань про винятки.

Викладач повільно поклав першу ручку, зняв окуляри й подивився на мене поверх столу. Його погляд був холодним, як листопадовий ранок.

— Ковальова... Здається, ми вчора все з'ясували. Якщо у вас немає часу на семінар, наука не чекатиме, поки ви закінчите свій робочий день.

— Саме про це я й хотіла поговорити, — я підійшла ближче й обережно поклала роздруківку на край його столу. — Ви абсолютно мають рацію. Навчання — це мій головний пріоритет. І саме ваші лекції з управління ризиками надихнули мене не просто переписати суху теорію з підручника, а розібрати живий, реальний кейс.

Дмитро Сергійович припідняв брову. В його очах спалахнув перший промінець скептичного зацікавлення.

— Живий кейс? І чий же?

— Мережевий ритейл. Велика торгова точка з високим трафіком, — відповіла я, карбуючи кожне слово й подумки дякуючи Єгору за підказану формулювальнісь. — Я провела розрахунок операційних ризиків: від збоїв касового обладнання в години пікового навантаження до втрат через недотримання планограми викладки. Все це обчислено за вашою методикою матричного аналізу, яку ви пояснювали минулого тижня.

Викладач мовчки простягнув руку й узяв мої папери. Він поправив окуляри й побіжно пролистав перші сторінки. Я затамувала подих, спостерігаючи, як його суворий вираз обличчя повільно змінюється. Він зупинився на таблиці розрахунку часових втрат під час зависання терміналів — тій самій ситуації, яку ми з Єгором випробували на власній шкурі.

— Хм... — видав Дмитро Сергійович, вдивляючись у графіки. — Цифри не зі стелі. Коефіцієнт ефективності касового потоку ви врахували з урахуванням людського фактора?

— Так. І додала алгоритм мінімізації затримок — використання майстер-ключів та дублювання чекової стрічки на суміжних позиціях, — впевнено відповіла я, ледь не посміхнувшись при згадці про «магію» Єгора. — Мені була надзвичайно важлива саме ваша оцінка цього методу, Дмитре Сергіючу. Чи життєздатна така модель у реальному управлінському обліку?

Викладач повільно відкинувся на спинку крісла. Озброєний лестощами, підкріпленими реальними розрахунками, його професійний снобізм дав тріщину. На обличчі з'явився вираз людини, яка щойно знайшла діамант у купі побутового сміття.

— Ну що ж, Ковальова... — він знову погортав чернетку. — Це... дуже зрілий підхід. Більшість ваших одногрупників просто скачають типові розрахунки з мережі, а ви показали, як теорія працює на практиці. Це гідно поваги.

— Дякую, Дмитре Сергіючу, — щиро мовила я. — Але в мене є одна проблема. Щоб довести цей проєкт до ідеалу та представити його групі, мені потрібно допрацювати графіки презентації. Я готова відповісти першою — о чотирнадцятій тридцять, на самому початку пари, щоб наочно продемонструвати групі цей кейс як приклад. Якщо ви дозволите, звісно.

Дмитро Сергійович замислився на кілька секунд, дивлячись на мою роздруківку, а потім розпластався в задоволеній, трохи поважній усмішці:

— О чотирнадцятій тридцять, кажете? Що ж... Я сам розпочну семінар із вашої доповіді, Ковальова. Такий кейс буде гарною пропeдевтикою для інших. Якщо ви відповісте так само переконливо, як написали — я відпущу вас одразу після виступу, і ви спокійно встигнете на свою... практичну роботу.

— Дякую вам велике! Я не підведу! — вигукнула я, ледь стримуючи переможний крик.

— Ідіть готуйтеся, Ковальова. І не забудьте додати графік ротації товарів на сторінці чотирнадцять, — уже значно м'якше додав він, знову беручись за свої відомості.

Вискочивши з кабінету, я зачинила двері й притулилася спиною до стіни. Серце калатало як божевільне, але це був не страх — це була чиста, ейфорійна перемога!

План спрацював. Спрацював на всі сто відсотків!

Не тямлячи себе від радості, я вихопила з кишені телефон і, навіть не замислюючись, відкрила чат. Пальці самі вивели повідомлення:

«Він погодився! Виступ о 14:30, і він у захваті від нашого кейсу про касові ризики! Твій план — просто геніальний!»

Відповідь прийшла менш ніж за хвилину.

«А ти сумнівалася, пташко? 😉 З тебе офіційно висить найсмачніший еспресо з кав'ярні на розі. Чекаю на зміні о 16:00. І... пишаюся тобою, визубриха».

Я дивилася на ці два слова — «пишаюся тобою» — і відчувала, як по тілу розливається хвиля нестримного, солодкого тепла. До вечірньої зміни залишалося кілька годин, але я вже рахувала хвилини до моменту, коли знову побачу його бісову посмішку біля каси №4.

Екран телефона все ще світився двома словами — «пишаюся тобою», — а моє серце калатало так, ніби я щойно пробегла марафон. І саме це мене лякало найбільше.

Спираючись на стіну біля кафедри, я глухо видихнула й рішуче сховала телефон у кишеню.

«Так, Аліно, стоп, — наказала я собі, застібаючи куртку до самого підборіддя. — Зберися. Ти прийшла сюди не за романтикою. У тебе є чітка мета — закрити контракт за навчання, не вилетіти з університету та довести батькам свою самостійність. Єгор — просто колега, який виявився трохи чуйнішим, ніж здавалося. Жодних метеликів у животі, жодних ілюзій».