Глава 2

Будильник на телефоні розривався о шостій п’ятнадцять ранку.

Здавалося, я тільки-но заплющила очі після розмови з Катею, а нещадний мелодійний дзвінок уже виривав мене з солодкого сну. Повіки були важкими, а тіло відгукувалося легким болем у м'язах — нагадуванням про шість годин на ногах біля каси.

— Ще п'ять хвилин... — пробурмотіла я в подушку, але одразу змусила себе сісти.

Ніяких «ще п'яти хвилин». У моєму графіку все було розраховано до секунди. О сьомій п'ятнадцять — вихід із дому, о сьомій п'ятдесят — я в аудиторії, о восьмій нуль нуль — початок першої пари. А о шістнадцятій нуль нуль — початок зміни в супермаркеті, яка триватиме до двадцять другої вечора.

Я заварила міцну чорну каву без цукру, розклала на столі конспекти з фінансового аналізу й паралельно, поки грівся чайник, повторювала визначення факторного аналізу прибутку. Батьківський голос у голові знову нагадав: «Ти не встежиш за всім, Аліно».

— встежу, — вголос відповіла я порожній кухні, збираючи рюкзак.

Навчальний корпус зустрів мене звичним шумом, гулом голосів у коридорах та витаючим у повітрі запахом дешевої випічки з буфету. Перші дві пари минули відносно спокійно, але на третій — семінарі з управлінського обліку — моє залізобетонне планування дало тріщину.

Викладач, Дмитро Сергійович, був людиною старого гарту. Він щиро вважав, що студент має думати лише про його предмет двадцять чотири години на добу, а будь-які спроби поєднувати навчання з роботою сприймав як особисту образу та неповагу до науки.

— Отже, колеги, — Дмитро Сергійович повільно поправив окуляри й окинув аудиторію суворим поглядом. — Для захисту курсових проєктів я розподіляю вас на пари. Працювати будете над розрахунком ризиків для реальних підприємств. Подання результатів — у четверг початок о чотирнадцять тридцять, в кожної групи буде свій час.

Аліна подивилася на розклад хто в скільки має подавати, і її група 

У мене всередині все похололо.

Шістнадцята тридцять. У четвер. Саме в той час, коли за графіком у мене була вечірня зміна з шістнадцятої до двадцять другої, яку Валентина Петрівна категорично заборонила переносити.

Я повільно підняла руку.

— Дмитре Сергійовичу, вибачте, будь ласка. Чи є можливість відповісти першою — о чотирнадцятій тридцять, на початку семінару? Або здати проєкт письмово напередодні?

Викладач повільно повернув голову в мій бік. В аудиторії запанувала тиша.

— І з якої ж причини, Ковальова, я маю робити для вас виняток у загальному розкладі?

— У мене... робочий графік, — тихіше, але чітко відповіла я, відчуваючи, як десятки очей однокурсників впилися в мене. — Моя зміна починається рівно о шістнадцятій нуль нуль, і я не можу запізнитися.

Дмитро Сергійович зняв окуляри, повільно поклав їх на журнал і важко зітхнув, виразно похитавши головою.

— Робочий графік... Ковальова, ви навчаєтеся на денній формі  університету. Ваша головна робота зараз — це здобуття вищої освіти. Якщо ви вирішили, що сканувати штрих-коди чи розносити каву важливіше за аналіз фінансової звітності, то, можливо, варто переглянути свої пріоритети?

По аудиторії пробіг тихий шепіт. Щоки обпекло соромом. Мені хотілося сказати, що я працюю не заради розваги чи нових кросівок, а щоб оплатити той самий останній курс і не бути тягарем для родини. Але я лише міцніше стиснула пальці під столом.

— Я підготую проєкт ідеально, Дмитре Сергійовичу, — спокійно, карбуючи кожне слово, мовила я. — І матеріал відповім бездоганно. Але о шістнадцятій нуль нуль я маю бути на робочому місці.

— Розклад єдиний для всіх, Ковальова, — холодним тоном відрізав викладач. — Якщо вас не буде о шістнадцятій тридцять на захисті — це автоматичний незалік та пересдача в комісії. Вибір за вами.

Коли пролунав дзвінок, я вискочила з аудиторії однією з перших. Гнів, образа і втома змішалися у важкий вузол у грудях. Чому всі навколо — від батьків до викладачів — вважають, що я обов'язково зламаюся? Що я не впораюся?

Подивившись на екран телефона, я ойкнула: тринадцята п'ятдесят.

О п'ятнадцятій тридцять я вже бігла до службового входу супермаркету. На переодягання та інструктаж залишалося п'ятнадцять хвилин. Я заскочила в роздягальню, швидко скинула студентський рюкзак і витягла з шафки фірмовий жилет.

— Ого, яка швидкість. За тобою вовки гналися чи Дракон зі своєю лекцією? — пролунав від дверей знайомий насмішкуватий голос.

Я обернулася. У дверях роздягальні, спираючись плечем про одвірок, стояв Єгор. Він був уже у формі, з накинутим на шию навушником від рації та звичною невимушеною посмішкою.

Але, глянувши на моє обличчя, його посмішка трохи згасла. Він припідняв брову, уважно вдивляючись у мої очі:

— Ей, пташко... Ти чого така засмучена? Хтось образив нашу головну відмінницю?

— Ніхто мене не образив, — відрізала я, різко застібаючи блискавку жилета.

Я намагалася говорити максимально зібрано й байдуже, але пальці зрадницьки тремтіли, ніяк не потрапляючи бегуночком у пази. Гнів на Дмитра Сергійовича та страх втратити роботу чи отримати незалік досі вирували всередині важким колючим клубом.

— Звісно, ніхто, — тихо хмикнув Єгор, зробивши крок усередину роздягальні й прикривши за собою двері. — А руки у тебе від надлишку радості тремтять, чи ти просто вирішила випробувати блискавку на міцність?

Він підійшов ближче, м'яко відстороняючи мої пальці, і одним легким, впевненим рухом застебнув жилет до самого коміра. На секунду його тильна сторона долоні випадково торкнулася моєї шиї — пальці в нього були теплими, а від подиху віяло прохолодою вечірньої вулиці. Я мимовільно затамувала подих, вилупившись на пластмасову кнопку його власного жилета.

— Перестань, Єгоре, — видавила я з себе, відступаючи на крок назад і впираючись спиною в холодні металеві шафки. — Мені треба йти на касу. Уже п'ятнадцять п'ятдесят вісім.

— Паталогічна відмінниця знову в ділі, — він зітхнув, але в його очах не було звичної насмішки. Натомість там з'явилося щось схоже на розуміння. — Викладач у виші, так? Вони всі чомусь думають, що якщо ти працюєш, то обов'язково торгуєш власною совістю.