Розділ 8

Я не знаю, скільки часу ми сиділи в тиші. Лише відчуваю, як холод кам’яної підлоги повільно просочується крізь сукню, зводить м’язи ніг судомами й змушує тремтіти. У роті пересохло так, що язик здається чужим і важким. Від шлунка піднімається неприємне відчуття порожнечі – ми не пили й не їли з моменту, як опинилися тут.

Рік теж мовчить. Його голова схилилася до моєї, дихання глибоке, важке, ніби кожен вдих дається важко.

– Ти змерзла, – нарешті каже він. Голос хрипкий, але теплий.

– Ти теж, – відповідаю я, намагаючись приховати, як мене трусить.

Він тихо зітхає, і за мить я відчуваю, як він знімає свій сюртук. Рухи різкі, наче кожен жест відгукується болем у побитому тілі. Потім він накидає його мені на плечі й міцно підтягує до себе. Тканина ще зберігала його тепло й запах – суміш дорогого парфуму й чогось гіркувато-димного, знайомого, рідного.

– Не відвертайся, – каже він тихо. – Так тепліше.

Я підкорююся, хоча серце тремтить від зовсім іншого холоду. Його груди тверді, але за кожним подихом відчувається прихована слабкість.

Мої пальці мимоволі торкаються перев’язаного шматком сукні розсічення на його голові. Він здригається, але не відсовується.

– Тобі боляче?

– Коли ти поруч, – відповідає він майже нечутно, – ні.

Він мовчки гладить мене долонею по спині, наче заспокоюючи не тільки мене, а й себе. І в цьому мовчанні і дотику я читаю більше, ніж у сотнях несказаних нами слів.

– Якщо ми виберемось… – починає він, але замовкає, ніби боїться сказати зайве.

– Не починай, – благаю я.

– Якщо ми виберемось, я хочу дати нам другий шанс, – усе ж промовляє він. Його голос тремтить не від холоду. В ньому біль і сподівання.

– Рік… – я заплющую очі. – Зараз не час.

– Коли, якщо не зараз? – він трохи відсторонюється, щоб подивитися мені в обличчя. – Я кохаю тебе. Кохав завжди.

Я ковтаю клубок у горлі.

– Я не можу тобі повірити, – шепочу я і відчуваю як серце боляче стискається.

– Можеш ненавидіти мене, але я ніколи не зраджував цього почуття.

Ми знову замовкаємо, притискаючись одне до одного, в надії зігрітися. Десь знову капає вода, і я ловлю себе на тому, що слухаю її звук, уявляючи ковток холодної вологи. Та, мабуть, навіть вона поза нашим досяжним світом.

Я відчуваю тепло Ріка, його серцебиття, і розумію: скільки б років, брехні й мовчання між нами не було, ми все ще належимо одне одному. 

***

Раптом ми чуємо кроки. Глухий стукіт важких підборів наближається, і відлуння розноситься в сирому кам’яному коридорі. Ми інстинктивно розтискаємо обійми.

Тьмяне світло факелів вириває з темряви дві постаті. Це двоє викрадачів, що перед цим відгамселили Ріка. Один з них шкіриться, дивлячись на нас. 

– Вам ще не довго лишилось, – каже інший і грізно зиркає на першого, що сміється своїм тихим, зловісним сміхом.

– Можна я розповім? – весело підхоплює той. – Добре, ти їм скажи. Це так смішно. – Він витирає сльози.

– Ми прийшли, щоб повідомити… неприємну новину.

– Неприємну тільки для вас, – перебиває веселун.

Ми з Ріком перезираємось і я підсовуюсь до нього ближче.

– Не перебивай мене! – гарчить буркотун. Другий тільки знизує плечима і знову хихоче. – Сьогодні все це місце злетить у повітря, і від вас нічого не залишиться.

– Бум, – протягує веселун. – Знаєш, я ще ніколи не вбивав графа. Але є й інше, чого я ніколи не робив…

Він дивиться на мене. І цей погляд голодний. Я відчуваю як до горла підходить нудота. Його погляд ковзає моїм тілом, затримуючи увагу на глибокому декольте моєї сукні. Він облизується.

– Шкода буде таку красу просто вбити. Тим паче, якщо вірити чуткам… вона ж колись була у фаворі генерала.

Його товариш фиркає.

– І що? У нас ще година до наказу. Можна трохи… розважитися.

Він відмикає камеру. Рік підводиться і затуляє мене собою.

– Не чіпай її! – голос Ріка зривається на крик. Він кидається вперед, але його одразу ж б’ють кулаком у живіт, і він падає на коліна, важко хапаючи повітря.

– Подивися, граф на колінах, – знущається веселун. – Прохати будеш?

– Будь ласка… – Рік хрипить, не піднімаючи голови. – Візьміть мене, але залиште її.

– Я можу тебе вбити, а потім взяти її, – він хапає Річарда за волосся, піднімаючи його голову і притискаючи лезо ножа до шиї.

Я встаю на ноги:

– Я піду з вами. Тільки не кривдьте його.

– Фредді, ні, – Річард смикається і я бачу як на його шиї проступає краплинка крові.

Викрадач нахиляється до нього і злісно шепоче:

– Як воно, ховатися за жінкою? – він спльовує і підводиться, додаючи ще один удар Річарду.