Розділ 7

Я лежу на холодній кам’яній підлозі. Пахне вогкістю та гниллю. Гострий край нерівної плити впирається мені в щоку, а крижаний холод просочується крізь тонку сукню, пробираючись до самих кісток.

Піднімаю голову. У непроглядній темряві я бачу лише тьмяне мерехтіння далекого смолоскипа за металевими ґратами. Ми в камері, що нагадує стару, покинуту темницю.

Мотузки врізаються в шкіру рук і ніг, залишаючи на них глибокі сліди. Я смикаюся – без шансів звільнитися.

З темряви долинає тихий стогін. Я вдивляюся в морок і бачу згорнутий силует Ріка. Він лежить, зв’язаний, а його дихання хрипке та важке.

– Рік? – я починаю повзти до нього, і кожен рух відгукується болем. Він не озивається, і мене охоплює паніка. Напружуючи очі в темряві, я розрізняю його обличчя: плями крові, розбита губа, величезний синець під оком. Від цього видовища моє серце стискається. 

– Рік! Прокинься! – видихаю, торкаючись холодної щоки.

Він здригається, розплющує очі й дивиться на мене трохи розгублено, ніби не розуміючи, де він.

– Де ми? – тихо питає він, ледь ворушачи губами.

– У якійсь темниці невідомо де, – шепочу я з гіркотою.

Він з важкістю підводиться, спираючись спиною до холодної стіни, обтрушує волосся, але помітно, як йому боляче.

– Чому ми тут? – питає Рік, оглядаючи ґрати й мотузки. – Хто ці люди?

Я дивлюсь на нього уважно:

 – Я думала, ти мені скажеш. Вони казали, що їм заборонено завдавати тобі шкоди. Чому?

Він похмуро всміхається й спльовує кров:

 – Не схоже, що їм це вдалося.

– Що тут відбувається, Рік? Це не схоже на повстанців. Це щось інше, правда?

Річард мовчить, я чую його важке дихання.

– Я не знаю, – зрештою тихо відповідає він. – Можливо, це люди генерала – вони знають, що ти причетна до його смерті.

Від обурення я майже втрачаю голос.

– Я не причетна! – вигукую.

Він хитає головою.

– Звісно.

– Я не при-чет-на! – повторюю майже по складах. – І невже ти думаєш, що генерал був такий важливий? А що ти тут робиш після стількох років? Чому повернувся?

Він мовчить. Ця мовчанка нестерпна.

– Це він тебе послав, правда? Це король? І тепер вони хочуть нашкодити мені. Через тебе, правда?

– Ні, – різко кидає Рік. – Я не знаю. Це не може бути правдою. Ти не знаєш усього.

– Бо ти мені не розповідаєш! – я зриваюся на крик. – Ніколи не розповідав. Тебе не було п’ять років, відтоді як помер мій син. Я писала тобі, благала! А ти був зайнятий, правда? Робив кар’єру, прислужував королю?

– Наш син! – Рік різко підвищує голос, і його очі спалахують болем. – Ти мала бути вдома! Мала його вберегти!

Його слова ріжуть гостріше за лезо.

– Я теж мала померти?

Западає довга, нестерпна тиша.

– Ні, звісно ні… – каже він, ніби зломлений власними словами.

– Чому ти тут? – повторюю тихо, зболено. – Чому король послав тебе? Не заради мене, правда?

Він важко зітхає.

– Він хотів, щоб я розлучився з тобою.

Гірко усміхаюсь.

– Я сама тебе про це просила безліч разів. Але ти не відпустив.

– Я не міг, – каже він тихо, ледь чутно. – Я не міг дивитися, як ти нищиш себе, як мучишся… Я хотів тебе врятувати. Все ще хочу.

– Що ти знаєш про порятунок? – сльози течуть по щоках. Мені важко дихати. – Тебе не було поруч… Наш шлюб був помилкою, – кажу я, і відчуваю, як серце кровить від цих слів.
 

Раптом важкі ґрати риплять. Ми замовкаємо, напружені, кожен із нас ловить себе на тому, що несвідомо затамував подих. Заходять двоє викрадачів із факелами. Їхні обличчя закриті чорною хусткою, а очі – холодні й байдужі. Один ставить факел на підставку в стіні, а другий, кинувши на нас погляд, кривиться.

– Що, граф? Не очікував такого прийому? – глузливо кидає він, підходячи ближче. – Ми повинні були привести лише твою дружину, але ти сам напросився.

– Досить тут чесати язиком, – гарчить перший, грубо штовхаючи товариша. – Візьми її й тягни наверх, поговоримо трохи. 

Моє серце стискається. Один із них рвучко підходить до мене, витягає ніж і швидко розрізає мотузки на ногах. Потім грубо піднімає мене, боляче хапаючи за руку.

– Ні! Залиште її! – різко кричить Рік, намагаючись встати, але ноги в нього досі зв’язані. Він втрачає рівновагу й падає назад на коліна, дивлячись на мене в безсилій люті.

– Граф щось забагато собі дозволяє! – викрикує викрадач, відштовхуючи мене. Він швидко підходить до Ріка й з усієї сили б’є його кулаком у живіт.

Рік зойкає від болю, згинаючись навпіл.

Мій погляд зустрічається з Ріком. Він ледь помітно киває, ніби щось намагаючись мені сказати. Я майже миттєво розумію його задум. Серце несамовито калатає.