Розділ 6

Музиканти грають на повну силу, всіляко догоджаючи гостям. Навіть надто: ноти звучать різко, фортепіано бринить у вухах. Наче хтось наказав грати гучніше, щоб заглушити... щось інше.

Навколо мене кружляють дами в різнобарвних сукнях під руку з джентльменами у фраках. Хтось уже щосили перемиває кісточки своїм друзям і подругам, хтось п’є далеко не перший келих, хтось просто танцює. Все як завжди. І водночас – надто «як завжди». Неначе на сцені, а не в залі.

Разом із Ріком ми прямуємо привітати господарів дому – якусь невідому мені раніше подружню пару, що явно збагатилася завдяки війні. Таких багато, і всі як один впевнені, що заслужили це. Мені такі люди неприємні. Я посміхаюся парі, намагаючись стримати злісний оскал. Рік боляче стискає мою руку і докірливо дивиться на мене. Я опускаю очі, удаючи каяття. Річард мені не вірить.

Далі ми переходимо від однієї пари до іншої, і щоразу Рік представляє мене. Я зображую усмішку. Аж щоки починає зводити. Все йде, як і на звичайному балу, тільки Річард помітно напружений і постійно насторожено озирається. Я не наважуюсь його запитати, хоча, мабуть, варто. Ні, не буду.

У натовпі я помічаю Ральфа і роблю вигляд, що його не побачила. Думаю, Річарду не варто знати про моє знайомство з ним. Адже незрозуміло, що їх пов’язує. Раптом вони кровні вороги? А може, мають спільну таємницю? Або ще краще – спільну жінку? Я тихо сміюся про себе, дивуючись, як такі дурниці можуть спадати мені на думку.

Рік не відходить від мене ані на крок, не дає мені зникнути з поля зору. Ми знову кружляємо в повільному вальсі.

Я майже щаслива. Майже. На мить. Як тоді, коли забуваєш, що танцюєш серед вовків.

Рік занадто стриманий. Мені здається, що він чогось боїться. Від танцю в мене паморочиться в голові, але я ще старанніше кружляю, помічаючи, як чоловічі погляди спрямовуються на мене. Я знаю, що досі залишаюся чарівною.

Рік супиться. Я бачу, що він напружився. Його руки починають тримати мене міцніше.

Поруч із нами проходить офіціант – юнак із трохи наляканими очима, його піднос хитається від тремтіння рук. Келихи дзенькають. Я машинально тягнуся до одного – бурштинове вино блимає у світлі люстр. Хочу просто ковток – заспокоїтись, хоч трохи розслабитись. Але замість келиха – відчуваю, як чиясь рука болісно стискає моє зап’ястя.

– Не треба, – шепоче Річард майже крізь зуби, і рвучко смикає мене до себе.

Його очі – впритул. Темні і незворушні. Ми стоїмо так близько, що я чую його подих. І запах – знайомий, трохи гіркий.

– Ви що, ревнуєте до вина? – виривається в мене. Але голос звучить знервовано, не так впевнено, як хотілося б.

Рік не відповідає. Лише переводить погляд кудись убік. І я помічаю: його рука – не просто груба. Вона тремтить. Зовсім трохи, але я відчуваю це через тонку тканину рукавички.

– На що ви дивитесь? – тихо запитую. Але він не слухає. Хапає мене за лікоть і тягне в бік – у напівтемряву між двома колонами.

Я злісно дивлюся на нього, але він не зводить з мене очей, напружено вишукуючи щось на моєму обличчі.

– Ви, моя люба, і так привертаєте надто багато уваги, а нам це ні до чого.

– Вибачте, графе, що я така гарна й затьмарюю всіх, навіть вас, – саркастично відповідаю я. – Не знаю, як вам, а мені ця увага лестить, – мої губи кривляться в посмішці.

– Не будьте ще більшою дурепою, ніж ви є насправді! – Річард нависає наді мною, нахиляючись ближче. Навряд щоб поцілувати. Цей етап ми вже проходили. Його погляд стає більш пильним. – Невже ви справді думаєте, що війна нічого не змінила? Все змінилося. Тепер тут панують інші закони. І цей бал – далеко не звичайний. Не думайте, що смерть генерала залишилася непоміченою. Жертви ще будуть. Ви можете не сумніватися. І мені б не хотілося рятувати вас, тож будьте ласкаві, поводьтеся обережно.

Його слова не лякають мене. Або… він і не намагається налякати. Невже це турбота? Та ні, дурниці. Я хочу огризнутись, але вчасно прикушую язика. Він надто напружений, похмурий. Можливо, й справді варто побоюватись?

Ми знову серед гостей. Все виглядає спокійно. Але я помічаю, що один із музикантів не повернувся до свого інструменту. Декілька гостей, здається, вийшли з зали – я бачила, як їх супроводжували якісь люди. І щось підказує – це була не охорона. Це – щось інше.

Рік відволікається на розмову з якоюсь літньою дамою, а я, скориставшись моментом, зникаю з його поля зору. Можливо, це велика дурниця з мого боку, але я потребую хвилини наодинці. Або, принаймні, без Річарда.

– Я знав, що ти тут, – шепоче мені на вухо приємний, але холодний голос. Я стою на балконі, вдихаючи прохолодне повітря й дивлячись на зорі.

Він обіймає мене. Його рука ніжно торкається мого обличчя, шиї, рук. Від його дотику я здригаюсь. Ральф холодний, і я боюсь його, але він змушує мене затамувати подих. Він – справжній. Його дотик не бреше.

Чому я дозволяю йому це? Мені приємно його товариство. Більш того, він мені дуже подобається. Але його холодність і відстороненість мали б відштовхувати. Тільки не мене. 

Він повертає мене обличчям до себе й оцінює мій вигляд байдужим поглядом. Це мало б мене образити чи засмутити. Але те, як ніжно він торкається мене, змушує забути про холод його очей.