Розділ 5

Мені явно сниться щось неприємне. Ну а що хорошого може наснитися, коли спиш, в обіймах того, кого так завзято ненавидиш?

Прокидаюся я від теплого, солодкуватого запаху свіжих булочок, що змішувався з гіркувато-терпким ароматом запашної кави. Це здається дивом у цьому зруйнованому світі. І я мимоволі посміхаюся. Очі я поки не розплющую, насолоджуючись таким чудовим ранком. Перед сном я, нарешті, послабила корсет – тіло зітхає з полегшенням, і легкий біль у боках навіть здавається приємним. Ніби на мить я повернула собі себе. Розкидаю руки, розлягаюся на ліжку й ніжуся в сонячних променях. Мені так добре лежати в ліжку Ріка, коли самого Ріка поруч немає. Ах, яке це блаженство.

– Ви прокинулися, моя люба? – ніжно шепоче Річард, сідаючи на край ліжка і нахиляючись до мене. 

Як же добре було ще хвилину тому…

– А ви протверезіли, мій ненависний? – питаю я, відкриваючи очі й впираючись у нього поглядом.

– Ну навіщо ж так, люба місіс Арундел. Ми ж провели з вами незабутню ніч. Ви були така спокуслива, – він виразно піднімає брови, посміхаючись кутиком губ. Але я бачу – ця посмішка натягнута, як маска. Наче він намагається здаватися невимушеним, але в цьому є фальш.

– Знаєте, Річарде, вам сняться такі яскраві сни. Це точно не хвороба? – різко підводжуся, машинально пригладжуючи волосся й поправляючи сукню, в якій заснула.

– Лише якщо любов до вас – хвороба! – із сарказмом відповідає він. Усмішка його стає ширшою, наче захисний жест.

– Годі цієї комедії! – зітхаю, трохи розгублено. – Вийдіть із кімнати, мені треба причепуритися.

– Ви пропонуєте мені залишити… мою ж кімнату? – зухвало піднімає брову.

– Ви кмітливі, графе, – з натяком усміхаюсь і вказую на двері. – А ще, здається, маєте уявлення про етикет. Дозвольте мені перевести подих і привести себе до ладу.

– Я заплющу очі, – змовницьки шепоче він. Я закочую очі. Усередині все ще б’ється незручна тиша. Мені навіть трохи соромно за те, що сталося напередодні… хоча сором – не те слово. Втома. Беззахисність. І ще щось, чого не хочеться називати.

Я швидко поправляю сукню, затягую корсет трохи міцніше, на скільки це можливо, розгладжую спідниці й пробую навести лад у волоссі. Пальці тремтять, хоч я й вдаю спокійну. Дзеркало поруч, але я уникаю в нього дивитися. Мені не потрібне ще одне підтвердження того, ким я стала. Дивлюся на Річарда – він, на диво, справді відвернувся. Можливо, йому й справді трохи соромно. Чи, бодай, ніяково.

– А де булочки з кавою? – питаю я, відчуваючи, як голод прокидається разом зі мною.

– Ах, ви про цей чудовий аромат? Це мій сніданок, – каже Рік невимушено, майже весело.

– А як же я? – я зводжу брови.

– А для вас, графине, – найсмачніша броколі, – іронічно заявляє він, окинувши мене поглядом. – Мені здається, ви трохи погладшали, моя люба.

Я роззявляю рота від образи.

– Вам не соромно таке казати?!

– Не соромно, моя любов. Ви, певно, давно не бували у вищому товаристві, не ходили на бали. Тепер ви навряд чи будете першою красунею, – його голос звучить ніби жартома. Але очі... очі не сміються.

– А я й не знала. Це що, сьогодні я маю з’явитися на людях? Вперше за п’ять років?

– Саме так. Я ж вам не говорив? – мовить він із ноткою тріумфу, відводячи погляд.

– Ні! Ви не обтяжили себе тим, щоб мене повідомити!

– Шкода. Але вибачатись я не буду, – занадто радісно заявляє Рік. – Сподіваюся, ви не забули, як танцювати?

– Думаю, від цього виграєте  тільки ви, графе. Адже танцюватиму я лише з вами. Не можу ж я наступати на ноги шановним джентльменам, правда? – на мить я бачу, як його усмішка зникає.

– Якщо вам так буде до вподоби – я не залишу Вас ні на мить, – відповідає він, відвертаючи погляд. Бере булочку, відкушує і… здається, не відчуває смаку.

– Гаразд… піду… поїм броколі, – бурмочу я й виходжу з кімнати. І вже не бачу, як він заплющує очі й довго не ворушиться.

***

День, на диво, минає спокійно. Ми уникаємо зустрічей і навіть слів, наче боїмося знову порушити той крихкий мир, який встановився між нами. Кожен з нас ховає свою бурю за фальшивим спокоєм. Можливо, боїмося побачити там щось надто справжнє. Нам доведеться вдавати щасливе подружжя – і саме це лякає найбільше. Я вже не вмію ні грати, ні жити в цьому театрі.

У голові знову й знову крутяться слова Ральфа. Я зробила вибір. Я знала, на що йду. Але чому ж так важко? Чому всередині – ніби камінь, що не дає дихати? І ще його крижані очі, від погляду яких, відчуваю себе живою…

Я сідаю на краєчок ліжка й притискаю долоні до колін. Тиша. Важка, мовчазна. Порожня. У цій тиші я чую свій голос: "Ти страшна жінка. Змирися з цим, Фредеріко…" І я киваю. Не заперечую.

***

Коли Річард заходить – він вже інший. Спокійний. Стриманий. Надто стриманий.

– Будьте готові, графине, я приніс Вам вбрання, – промовляє він нудьгуючим голосом, простягаючи згорток. Його очі не затримуються на мені довше, ніж потрібно.