Розділ 4

Ніч у будинку Річарда здається безкінечною. Стіни тиснуть, спогади душать. Я не сплю. Серце калатає, наче відчуває щось наперед, а у вухах далі лунає голос Ріка. Він зневажає мене. Я підхоплююся з ліжка. Занадто багато думок. Тиша мене пригнічує, доводить до шаленства. Я не можу тут бути. Не зараз. Мені бракує повітря, відчуваю, що задихнуся. Накидаю на себе шлафрок і тихо виходжу на вулицю.

Мої ноги самі несуть мене подалі від будинку. Проходжу одну вуличку, звертаю, і ось я опиняюся в таємному дворику серед дерев і покинутих будинків. Колись це було моє місце. Місце, де тільки Річард міг мене знайти. За ним ніхто не доглядає, плющ розрісся на всі стіни будинків. Сюди ніхто не приходить. Я нарешті видихаю.

Чуються кроки… і я завмераю. Він стоїть у тіні – високий, нерухомий. Слідкує за мною? 

– Ви злякались? – тихо мовить. Його голос холодний, від нього шкірою біжать мурахи.

– Анітрохи, – брешу я. Мій голос тремтить, ніби від холоду – чи, може, від страху. Його очі – крижані, пронизливі. Вони не просто дивляться – вони проникають у саму суть. Ніби бачать мене наскрізь.

Ральф робить крок із тіні, і я бачу його обличчя: риси бездоганні, але вираз – незрозумілий.

– Ваш тремтячий голос, графине, свідчить про інше. Вам не варто ходити сюди наодинці. Тут темно. І небезпечно.

– Я й сама небезпека, – слова вириваються з мене швидше, ніж я встигаю подумати. У відповідь на його появу щось всередині прокидається. Щось давнє, хиже.

– Саме тому я тут, – шепоче він, і його погляд проходить по мені, немов читає кожен закритий розділ моєї душі. Він вивчає мене, як мовчазну загадку, яку вже давно розв'язав, але не поспішає розкривати відповіді.

Я інстинктивно роблю крок назад, але, здається, замість цього опиняюся ближче. Між нами лишається лише подих. Його – рівний, мій – уривчастий. Мій пульс калатає, віддаючи луною в скронях. Страх зливається з дивною, майже захопливою, живістю.

– Тепер тобі страшно? – його голос торкається мене, наче холодна сталь.

– Ні, – видихаю я. Це не зовсім брехня. Тепер це інший страх – гострий, як лезо, що пробуджує від оніміння. – Я просто... не розумію, чому ти тут.

– Бо ти потрібна мені, – він каже це без жодних емоцій, як констатацію факту. Це не питання вибору. Це – даність.

Моя шкіра горить там, де його пальці торкаються мого зап’ястя – він взяв мою руку, мов річ, що належить йому. Я б мала вирватися. Втекти. Але ця небезпека для мене як наркотик. Вона змушує мене відчувати. І ці відчуття захоплюють, поглинають. Вони щось нове і при цьому давно забуте.

– Ти небезпечний, – кажу я тихо, намагаючись відвести погляд від його гіпнотичних очей. – Ти вже показав, як легко змушуєш зникати людей. Одним лише наказом. Я зрозуміла, що якщо зроблю крок убік...

Він нахиляється ближче, і його голос стає тихим, майже загрозливим:

– Сумніви – розкіш, Фредеріко. А я розкоші не дозволяю.

– А що ж тоді дозволяєш? – питаю я, здивована тим, наскільки впевнено звучить мій голос.

Ральф не відповідає. Його погляд поглиблюється, стає майже порожнім. Але це порожнеча, яку я впізнаю. В мені теж така живе. Біль, що перетворився на спустошеність. Лють, що стала холодним розрахунком.

В його очах немає осуду. Нема тієї відрази, яку я бачила в погляді Річарда. Лише чистий, холодний, але глибокий інтерес.

– Ти… не звинувачуєш мене? – виривається. Дивно. Це питання було адресоване зовсім іншому чоловікові. Але відповідь я чую саме тут.

– У чому? У виживанні? – його голос абсолютно спокійний. – Кожен обирає свій шлях. А деякі перешкоди... просто зникають.

Остання фраза звучить невимушено, але в моїй голові лунає дзвін. Вайдмонд. Це був не просто план. Це був… подарунок. Жорстокий, небажаний, але все ж подарунок, що звільнив мене від пут. Від думки про це по шкірі пробігають мурашки, а серце б’ється з новою силою – від шоку, від усвідомлення, від дивної вдячності до цього небезпечного чоловіка.

– Колись я побачив тебе, – його голос змінюється, стає тихішим, сухішим, майже байдужим. Але в тому байдужому – щось ріже шкіру. – На балу. Ти була у сріблястій сукні, схожа на привида. Всі захоплювались тобою – а ти була страшенно самотня. І тоді Він тебе не підтримав.

Я ледь скривилась.

Срібляста сукня. Каміни з золотими гірляндами. Погляди, що липли до мене, мов тіні.

Це… був той самий бал?

– Ти був там? – питаю обережно. – Я не пам’ятаю тебе.

– Я не був запрошений. Але я все бачив. Ти тоді сперечалась із самим королем. Єдина, хто наважився.

– Ніхто не сперечається з королем, – тихо відповідаю я.

– Саме тому я тебе і запам’ятав.

Мені стає ніяково. Але я пам'ятаю той вечір.

Це був мій вечір – і мій вирок одночасно.

Мені було вісімнадцять. Перша велика поїздка до столиці. Перша поява в залі, де сидить сам монарх. Я хотіла вразити. Не заради марнославства – заради Ріка.

Я думала, якщо стану гідною – він підніметься вище.