Розділ 3

– Нам потрібно забиратися з міста! – голосом, що не терпить заперечень, заявляє мій чоловік, стоячи в дверях.

Я обурено вигинаю брову, грізно блимаю очима, але все ж дозволяю йому увійти. Цей голос – знайомий до болю. Колись він звучав інакше. Тепліше. Але тепер… як відлуння обпаленої пам’яті.

– Вітаю, графе, – натягнуто посміхаючись, кажу я. – Яка сьогодні чудова погода, – навіть пам’ятаючи про угоду з Ральфом, я не можу втриматися від спокуси подратувати мого "коханого" чоловіка.

– Не зліть мене, графине Арундел, – грізно відповідає Річард.

Чому, коли йому нічого сказати, він завжди підкреслює, що я його дружина? Це як лезо, загорнуте в шовк: м’яке на вигляд – та ріже навпіл.

– Зараз у місті небезпечно, ми маємо піти. Якнайшвидше!

– Небезпечно тут було ще п’ять років тому! – злісно кидаю я, знаючи, що нічого доброго з цього не вийде. Та стриматися не можу. – Чому ж ви не вивезли нас тоді?

– Ах, знову повертаємося до того дня. Заспокойтеся, Фредді.

Фредді... Як давно я не чула цього дитячого прізвиська. Це ім’я колись належало іншій мені. Тій, що ще вірила. Тій, що була щаслива.

– Ви втратили право так мене називати.

– Не про це мова, графине. Поговоримо пізніше – коли будемо в безпеці.

– З вами я ніколи не буду в безпеці!

– А з ким будете? Зі своїм... генералом? – Річард спалахує. – Не впевнений, що він міг Вас захистити за життя, а з того світу – тим паче!

Я мовчу. Не довіряю голосу. Він може зрадити.

– Ви не зрозуміли? – Його голос стає напруженим. – Ваш генерал – мертвий! – я бачу блиск його очей.

Серце пропускає удар. Я вже знаю, але почути це від нього – зовсім інше. Змушую себе стояти рівно, не видаючи емоцій.

– Який жах, – кажу здивовано. Принаймні, сподіваюся, що мій голос так звучить.

– Здається, Ви зовсім не здивовані, – його усмішка тонка і жорстка. – Я можу подумати, що це Ваших рук справа.

– Мені глибоко байдуже, що ви собі думаєте! – огризаюся я. Можливо, дарма. Але ці слова стають моїм єдиним щитом у цю мить.

– Ну, навіщо так грубо, Фредді... ой, пробачте – Фредеріко, – його погляд холодний, але уважний. Він шукає слабке місце. Його улюблена гра.

– Ви собі надто багато дозволяєте. Це ж ви називали генерала жирним кабаном. То, може, це у Вас були причини його вбити?

– А хіба я казав, що генерала вбили?

– Ви... натякнули, – відповідаю я, майже пошепки.

Між нами зависає тиша. Погляди – як клинки. В його очах щось тремтить, глибоке і темне. Біль? Спогад? Він збирається щось сказати – і мовчить. Я ковтаю повітря. Там все. Те, що ми втратили. І те, що ніколи не встигли отримати.

– Зараз це не головне. Мені байдуже навіть якщо це Ви. Нам обом краще піти.

Типовий Річард. Відступає, коли емоції стають надто реальними.

– Ми обоє знаємо, хто вбивця, – тихо шепочу я. – І я нікуди не піду.

Я залишаюсь. Не через гордість. Через Маріанну. Через Ральфа. Через обіцянку, яку я дала. І яку не можу порушити.

– Не змушуйте мене застосовувати силу. Ви ж знаєте, я можу винести Вас звідси прямо зараз.

– Не посмієте! Я закричу!

Смішно. Така стара загроза, така марна. Але більше нічого не залишається.

– Ми обоє знаємо, що це не допоможе. Ви, звісно, можете звабити мене – в цьому ви майстер. Але це тільки відкладе наш від’їзд.

Він завжди вважав, що знає мене. І, можливо, колись так і було. Але зараз?.. Зараз я і сама себе не впізнаю.

– Невже ви справді цього хочете?

– Ви про від’їзд? Безумовно.

– Ви знаєте, про що я, – кажу я і повільно, похитуючи спідницями, підходжу до нього. Кілька кроків – і між нами не лишається повітря. Я дивлюся на нього довше, ніж слід було, і раптом нахиляюся. Мої губи торкаються його губ. Тихо, обережно – ніби щось забуте, що не мало статися знову.

Я не знаю, чого хочу більше – щоб він відповів, чи відштовхнув. Але це моя мить. Моя зброя.

– Обійдемося без цього, – грубо відштовхує мене Річард. Голос хрипкий, але впевнений. Він хоче, щоб я продовжила. Я це бачу. Але не дозволяє собі. Як завжди – гордий.

– Не старайтеся. Гадаю, у Вас і без мене вистачає бажаючих, – кидає холодно.

Боляче. Але звично. Він завжди влучав у те, що найслабше.

– Та як ви смієте?!

– Вам моє товариство неприємне. Як і мені – Ваше. Ми знаємо, хто ким є. Досить прикидатися.

– Тоді не удавайте турботливого чоловіка! Вам байдуже, навіть якби мене вбили!

– О Господи, та ви божевільна! – його очі блищать люттю. – Ви мені не байдужі. Як і я вам. – він на мить затримує погляд, ніби вагаючись, чи варто було це казати.

Але ці слова – не зізнання. Швидше прокляття.